Галина Вдовиченко - Бора

Він зробив жест ввічливого заохочення: прошу ознайомитись.

Бора почала читати — і щоки її вкрилися червоними плямами.

Гість терпляче чекав.

Бора підвела на нього очі.

— Що це? — повторила вона розгублено.

— А хто це? — запитав він і обвів неспішним поглядом принишклих Лідію, Івана Івановича та Божку. — Родичі?

— А ви хто? — раптом прийшла до тями Лідія, і голос її від хвилювання пішов високими вібраціями. — Що вам потрібно?

Той зіщулився: чого так вищати?

— Мені, шановна, — сказав підкреслено спокійно, — потрібно, аби Христина Бора, — показав на Бору, — підписала акт купівлі-продажу будинку. Я його завірю. І, знаєте що, — давайте без зайвого шуму, — голос його звучав миролюбно. — Не треба зайвого шуму.

Він знову обвів поглядом присутніх:

— Шум, крик, плач, гвалт… Кому воно потрібно? — запитання адресувалося ніби як Божці, бо саме на неї він подивився у цей момент; ніби як її особисто запитував, і сам собі відповів: — Нікому. Ми ж цивілізовані люди, вийдемо із ситуації із взаємною користю, — повернувся до Бори. — Підпишіть.

Іван Іванович зблід. Він опустився у крісло і зробив глибокий вдих — глибокий видих, і ще раз — вдих-видих. Божка стояла як вкопана, вчепившись рукою у поличку каміна.

— Підпишіть, — м’яко повторив зайда, витягаючи з портфеля ще один конверт. — Ось тут — гроші. П’ять тисяч євро. У документах стоїть інша сума, не звертайте на неї уваги. Беріть, що дають, і вважайте, що вам дуже пощастило. Просто так, серед білого дня вам дають такі гроші. Чи не диво?.. А дім… Що дім? У вас його не було тиждень тому, і скажіть, чи вам чогось бракувало?.. Беріть гроші і живіть, як жили, без справжніх проблем… Здорові… З руками-ногами… З головою на плечах.

Бора мовчала. Гість усміхався:

— Невже ви думали, що ось так ні сіло ні впало стають власниками подібних будинків?

Він лагідно дивився на Бору. Але голос, що пролунав зараз, належав вже іншому чоловіку. І він тихо сказав:

— Варто кусати лише стільки, скільки годні проковтнути. Інакше вдавитесь. Давайте домовимось, Христино Бора, ви берете гроші і підписуєте папери.

Бора мовчала.

— Думайте швидше! — роздратувався візитер. — А то взагалі нічого не дамо.

Бахнуло — немов бомба на порозі рвонула. Двох чоловіків відкинуло від дверей у різні боки. Божка схопилась руками за вуха. З гуркотом запрацювала бензопилка, наповнивши кімнату ревінням мотора та запахом відпрацьованого бензину. З полички каміна злетіло опудало ворони й з гуркотом розкинуло на підлозі крила. З-під ніг Гордія, що ступив на поріг, шугонув кіт, перестрибнув птаха і гайнув сходами нагору.

Двоє у куртках швидко отямились, смикнулись було — Гордій зробив крок вперед. Від його бензопилки звивався вбік тоненький хвіст сизого диму.

Невисокий викинув долоні вгору, розвів руками у повітрі: стоп, мовляв, стоп-стоп, усе зрозуміло. Коротко глянув на одного помічника, на другого, показав жестом: все, виходимо.

У кімнаті — сморід, дзижчання ланцюга та гудіння мотору. Тримаючи бензопилку, як ручний кулемет, Гордій відступив на два кроки спиною до каміна, відкриваючи трійці дорогу до відступу.

За кілька секунд непроханих візитерів не було вже й на вулиці — тільки закурилося дрібне листя за автівкою, номера якої ніхто не встиг роздивитись з-за огорожі.

— Хм! — видихнув Гордій, порушуючи тишу, від якої тепер дзвеніло у вухах, — нині я таки залишусь. З вашого дозволу. Де, ви казали, та кімната з двома виходами?.. Не люблю, коли вихід один.

— Я мушу випити серцеві краплі! — прийшов до тями Іван Іванович.

Божка кинулась до Гордія — він ледве встиг відставити «зброю» вбік — і розревілась уголос, як дитина. Лідія вже повертала ключ у замку, ніби це зараз було більш потрібно, аніж півгодини тому. А Бора, забравши з рук Гордія пилку, шукала, куди б її поставити.

— Налякалась? — Гордій провів рукою по неслухняних рудих пасмах Божки. — Сам налякався!

— Ви? — підняла очі Божка.

— Випадково запустив мотор!

— Та ну! — Божка шморгнула носом, недовірливо придивляючись до виразу обличчя Гордія. — Точно?

— Ну кажу ж!

— Без дурнів? А я подумала: ну все, зараз буде кров. «Техаська різанина-5». Аж коліна затрусилися.

— Яка різанина! — засміявся Гордій. — Спаде ж таке на думку…

— Як я настрашилась, — Божка витерла сльози, озирнулась на Бору. — Що вони хотіли, ті придурки? Дім забрати?

…Птах виявився з секретом — ворона мала механічний замок під крилами: крила вискакували у різні боки від натискання на непомітну кнопку, сховану у пір’ї. Чому ворона опинилася на підлозі — даремно було обговорювати — посунув її хтось випадково на край полички чи звукова хвиля свою справу зробила. А може, будинок підтримав Гордія по-своєму. І невідомо, що справило на непроханих візитерів більше враження — звук бензопилки чи мертва ворона, що від удару оживає на очах.