Галина Вдовиченко - Бора

Здесь есть возможность читать онлайн «Галина Вдовиченко - Бора» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2011, ISBN: 2011, Издательство: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Бора: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Бора»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Роман Бори ще не дописано, тож несподіваний подарунок — особняк у Львові — міг стати її затишною творчою лабораторією, а став притулком-«рукавичкою» для ще шістьох душ… Старе й мале, давня подруга тадивакуватий незнайомець, кіт і собака та, звісно ж, сама Христина Бора на наших очах стають справжньою сім’єю. Споріднені душі, відверте йщире спілкування вони знаходять, не ховаючись за вигаданими ніками й аватарками. Але на те воно й життя, аби дивувати справді неймовірними, але невіртуальними, сюрпризами. Може, варто й нам скуштувати реального життя?

Бора — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Бора», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Іван Іванович замовкає. Він стільки думав про це на лікарняному ліжку, на лавці у тіні розлогої акації, або прогулюючись «серцевою» алеєю — вона справді закладена у формі серця — під кардіологічним корпусом. І згодом, у центрі реабілітації, за містом, у лісі. Там були сосни замість акацій, Іван Іванович ставив собі щодня мету: дійти до дальніх сосен з горішками у кишені — там на дзвінкий стукіт прибігали обережні білочки.

Ні, він не буде судитися. Він прийняв це рішення ще у лікарні — не судитися за будинок. Не пручатися й не захищатися.

І якщо бути відвертим до кінця, то щось таке приблизно мало статися врешті-решт. Бо сам в усьому винен. Sibi quisque peccat — «Кожному доводиться розплачуватися за свої гріхи»…

З донькою та сином зв’язок втратив: одна жінка не дозволяла з дітьми зустрічатися, інша сприймала цю ситуацію, як належне. А він погодився і з однією, і з другою. Nemine contra dicente — «Без сперечань». Нема на то ради, мовляв. А її діти — дівчата — вже були немаленькі, вони його одразу не сприйняли. І що більше він намагався їм сподобатись, то більше дратував. Та й було від чого! Так, він зануда, він книжковий хробак, а проте любив їхню матір, можливо, це був його єдиний плюс перед її дітьми. Спільна втрата їх не зблизила, вони ще більше віддалились. У черговій суперечці старша сказала: їхали б ви, Іване Івановичу, до себе! До себе? Ну, до себе, до Стрия, ви ж там маєте хату. Ох, якою злою хвилею його накрило — слово за словом такого одне одному наговорили, згадати страшно. І саме тоді вони показали йому документ: вашого тут нічого немає. Хата записана не на вас.

Він усе це вже пережив. Йому зараз — аби дах над головою, аби ліжко, аби спокій на душі бодай сьогодні, а завтра як Бог дасть. Раніше казав: людині багато не треба. Але ніколи не думав, що станеться так, що буде змушений відчути буквальність цих слів: нічого не мати, не те, що зайвого, — нічого. У шістдесят чотири роки…

Усі мовчали, не зводячи з Івана Івановича очей, а він говорив та й говорив.

— Колись друг Вітька переписав на бобіну… — як, що таке бобіна?.. — це, дитино, бабуся ваших флешок, така котушка із намотаною довгою-довгою коричневою стрічкою аудіозапису — тож і кажу, переписав мені Вітька пісні Бітлз. І там була одна така, може, знаєте?.. «Коли мені буде 64», — Іван Іванович кахикнув і несподівано англійською більш-менш пристойним тенором заспівав: — Will you still need me, will you still feed me, When I’m sixty-four… — і про всяк випадок уточнив: — Ви ж розумієте англійську? «Чи буду тобі потрібний, чи варитимеш мені їсти, коли мені буде шістдесят чотири»…

Дівчата закивали головами.

— Ми ще тоді, придурки, реготали: стільки не живуть, — далі вів оповідач. — Оком не встиг змигнути — ось вони, мої 64! Вен ам сіксті фо-ор! І знову сам, і знову на роздоріжжі, усе спочатку, а в думках — вірите? — гідність зберегти б.

Тому й судитися, милі дівчата, не буду. Який сенс? Ну присудять розділити будинок, так хто ж його ділитиме і як? Або присудять кімнату чи частину будинку — і що з того? Мені ще у лікарні один майор внутрішніх справ у відставці сказав: вони купили той штамп про виписку у паспорті, а насправді вас не виписали, дев’яносто дев’ять відсотків — не виписали, на понт беруть. А мені яка різниця? Для чого мені ці війни місцевого значення? Краще вже у дім престарілих. Вестиму там, — чи то засміявся, чи то закашлявся, — гурток «Художники-примітивісти», розповідатиму про Катерину Білокур та Ніколо Піросмані. Може, серед моїх учнів теж у когось відкриється талант художника, кхе-кхе. Або сам нарешті закладу квітник, довкола будинку престарілих — там є, де дати волю фантазії, я бачив…

І він нарешті замовк, втягнувши у себе повітря і видихнувши його протяглим «п-ффу…».

І Бора раптом подумала, що зараз він запитає: «Вірите?»

7

Вранці Лідія підхопилась першою, поприбирала зі столу горнята з недопитим чаєм, фужери, закапану воском скатертину, викинула у смітник порожню півторалітрову пляшку з-під вина. Перед тим, як сісти перед вікном із дзеркальцем та тушшю для вій, гукнула у бік прочинених дверей Божчиної кімнати:

— Вставай, сонько, спізнишся до школи.

Трохи збентежена мала (це ж треба! «сонько» — від Лідії!) прочалапала донизу, крикнула: «Я у ванній!», що означало «Ванна зайнята!».

Знадвору почулося гудіння бензопилки. З вікна другого поверху було видно, як Гордій узявся різати дерево. Відтяв шмат стовбура, озирнувся, знав, що на нього дивляться, — підняв лезо вгору, не вимикаючи мотора: привітався і знову за роботу.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Бора»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Бора» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)
Галина Вдовиченко
Галина Вдовиченко - Маріупольський процес
Галина Вдовиченко
Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука
Галина Вдовиченко
Галина Вдовиченко - Купальниця
Галина Вдовиченко
Альберто Васкес-Фигероа - Бора-Бора
Альберто Васкес-Фигероа
Юлия Алейникова - Лав-тур на Бора-Бора
Юлия Алейникова
Галина Вдовиченко - Тамдевін
Галина Вдовиченко
Галина Вдовиченко - Пів'яблука
Галина Вдовиченко
Альберто Васкес-Фигероа - Бора-Бора. Долгий путь домой
Альберто Васкес-Фигероа
Галина Вдовиченко - 36 и 6 котов-детективов
Галина Вдовиченко
Отзывы о книге «Бора»

Обсуждение, отзывы о книге «Бора» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.