Галина Вдовиченко - Бора

— Погрожуєш чи на понт береш? — запитала Бора.

— Попереджаю. Ту трійцю.

— Ти думаєш, вони знову приїдуть?

— Думаю, так.

— А якщо тебе у цей час не буде на об’єкті ?

— Доведеться тут покрутитися деякий час… Ти ж не проти? Але якщо мене не буде — дасте їм мої координати.

Він мив руки, коли вона запитала, стоячи у дверях ванної з рушником:

— Для чого тобі це, Гордію?

— Рушник? — усміхнувся він.

— Не рушник!

— Хм!

Витираючи руки, вибив ногами чіткий танцювальний ритм.

— Для чого? — відітхнув, весело повторивши запитання. — А сумно жити!

Коротка черга чечітки — і ще більш піднесено:

— І втрачати нічого!

Навскіс відірвав, не спитавшись дозволу, край газети, написав номер телефону та своє ім’я і, склавши навпіл, запхав у кутик дзеркала у передпокої.

У під’їзді нікого. Вдома нікого. Бора натиснула на ґудзик дзвінка, почекала, а тоді лиш узялася шпортати ключем у замку.

Пахне ремонтом.

Коридор заставлений речами — ледве протиснулась. Кімната Влада і Каті порожня, звільнена від меблів. Паркет процикльований, помітно світліший, ніж був. Ніби похазяйнували телевізійні фахівці зі зміни інтер’єру: блякло-лимонний колір стін оживили кольором слонової кістки, на стелі розкинули крила дві намальовані чайки, один кут кімнати — у широких вертикальних смугах від стелі до підлоги: пісочна — блакитна, пісочна — блакитна… Морський стиль.

На кухні, біля мийки — пластмасова таця, вкрита рушником, на ній — помиті горнятка й тарілки. Порядок.

Бора поспіхом зібрала сумку з одягом, напхала, ледве застебнувши блискавку, повернула за собою ключ, притягнувши двері ривком до себе, аби замок спрацював як слід. Замок теж давно треба поміняти.

Вдома нікого. Іван Іванович у садку — порається біля хризантем.

Піднялась на другий поверх, розклала речі на дивані…

Ні, даремно тягнула ці лахи сюди — усе не те. Віджиле, безрадісне, позавчорашнє. Розглядала себе у дзеркалі на внутрішній стороні шафових дверцят. У пом’ятому, бабуся колись казала — як корові з рота — одязі. Вже й забула, як то прискіпливо оцінювати свою зовнішність, переводити погляд з одного на інше, зауважуючи найменші дрібнички.

Кофтинки та спідниці темні. Фасони застарілі. Обличчя бліде. Брови заширокі; такі зазвичай вищипують, то прополку зробити не завадило б. Невиразного кольору волосся давно не стрижене, росте собі як хоче — вона збирає його час від часу у банальний хвіст, перехоплює розтягнутою, колись улюбленою гумкою. Вії забули, що таке туш. Востаннє підводила очі на ювілей видавництва. Так… Що далі?

Прискіпливий огляд тривав. Фігура… Ну що? Звичайна фігура. Якщо розправити плечі, виструнчитись і втягнути живіт — ось так, то ще нічого. При прямій спині підборіддя піднімається, шия вибирається з плечей. У такому вигляді ще може бути.

Слабенька четвірочка.

Попри усі зауваження — поблажлива четвірка. Аби не збити настрій до самовдосконалення.

… Лідія заверещала так, що Бора змушена була відставити слухавку від вуха. Ну чого так кричати?

— Нарешті! — втішилась Лідія, трошки заспокоївшись. — Так… Отже… Добре. План такий: я привожу валізу речей твого розміру і ми відбираємо те, що тобі підійде. Решта — у крамницю. Усе, працюй. З Митьком приїду. Влаштуємо собі годину перетворення.

Божка влетіла до кімнати, підстрибуючи, струшуючи з ноги черевик яскравого фіолетового кольору.

— Я бачила нашого кривоноса! І знаєте де?

Озирнувшись, жбурнула черевик у передпокій, де валявся на боці перший.

— Знаєте, де?

Стягнула ядучо-зелений довжелезний шалик, накручений на шиї.

— Все одно не здогадаєтесь! На дачі! Він там живе. У цьому кооперативі, як його? — махнула рукою. — Ну там, у цьому ближньому. Я туди піцу завезла, дзвоню замовникам — виходьте до воріт. Чекаю. А за парканом трохи далі чоловік теплицю лагодить, і шапка на ньому знайома — ну та, пришелепувата, навіть я не вдягла б. А тоді придивилась: наш Гордій!

Поки Бора дочекалась подробиць про Гордія, мусила вислухати про його собаку — кудлату безпородну Альму; а тоді вже — про те, як Гордій пригостив Божку чаєм з маковими сушками, як сиділи на вулиці за столом і Альма біля ніг гризла сушки, як кісточки. І яблук з собою дав. Он вони, у передпокої, жовті у червоні цяточки. І сказав, що сонце на дачі сходить просто над лісом, «як у Бори над парком». Так і сказав.

— Він сам там живе?

— Напевне, — знизала плечима оповідачка.

Де над тією дачею сонце сходить, знає, а що там робить Гордій, чи сам там живе, чи не сам — уявлення не має.