Наталка Сняданко - Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Здебільшого Христина забороняла собі таке досипання, бо після щемливої приємності пізнього кавування під приємну музику та з хорошою книгою її неминуче чекали докори сумління за все, чого вона не встигла, і це псувало настрій на весь день.

Тепер такі ліниві поранки їй більше не траплялися. А навіть якби й удалося вирвати кілька зайвих годин сну, то ніколи не вийшло б відтворити атмосферу власної порожньої квартири, знайомого до найменших дрібниць краєвиду за вікном, відчуття цілковитої гармонії, яке випаровувала заварена в мідній джезві кава і сповнювала старанно дібрана до погоди, настрою і книги музика.

Кавувати вони з Соломією останнім часом ходили до парку. Брали з собою каву в термосі, купували дорогою в цукерні тістечка й примощувалися на траві влітку або на лавках узимку. Мовчки пили каву й розглядали перехожих. У них була гра: хто більше за певний проміжок часу нарахує таких чи інших персонажів — скажімо, лисих і пузатих чоловіків або пишногрудих блондинок, а чи хлопчиків зі скрипками, дівчаток із бабусями тощо. Іноді Христині здавалося, що ця гра й кава в парку навіть прикольніші, ніж її самотні ранішні кавування в попередньому, дозаробітчанському житті. Щоправда, такі посиденьки ніколи не наводили її на філософський лад і вона відчувала, як їй бракує часу на продуктивне читання — таке, що змушує думати й аналізувати, а не лише дозволяє вбити час та відпочити після фізичної праці. Відчувала, що бракує часу й на вечірні концерти для себе самої, які були звичними для неї вдома, коли вона вивчала цілі партитури просто так, без жодної мети, навіть не виконуючи їх перед друзями. Тільки для того, аби довести собі, що може. Тоді це було хорошим способом як на те, щоб провести вільний час, так і на те, щоб не думати про відсутність інших планів на вечір. Це була своєрідна втеча від занадто сірої, одноманітної та безперспективної дійсності. Фактично все її існування як тоді, так і тепер було зосереджене на цій втечі. Просто раніше вона тікала від небезпеки піддатися сірості зовнішнього існування, впустити цю сірість у себе, перейнятися нею і здобути той характерний важкий погляд, що вирізняє людей, яких сірість заполонила цілковито. Тепер тікати частіше доводилося від себе, від усього, що таки встигло назбиратися всередині й могло раптово знівелювати всі старання отримувати задоволення від кожної дрібнички старанно підфарбованого фасаду тутешньої дійсності. Таким було її теперішнє життя — більш поверховим, менш обтяжливим, легшим у всіх значеннях цього слова, навіть у негативних.

Христина дуже цінувала й старанно переймала усі численні тутешні способи покращувати настрій різними дрібницями — кольорами, запахами, смаками, навіть просто манерою розмови — спокійною, привітною, доброзичливою. Вона була переконана, що все це справді допомагає. І з роками ця постійна й невтомна втеча від зовнішньої чи внутрішньої сірості, від непотрібної роздратованості та напруженості, від страху й невпевненості стали для неї сенсом існування. Їй було достатньо саме такого крихітного та неамбітного сенсу, відчуття гармонії, яке так важко здобути і так легко втратити, що часто воно здається геть невловимим.

Іноді бувало дивно усвідомлювати, наскільки легко й безболісно вона позбулася свого попереднього життя, яке тепер виглядало далеким і нереальним, ніби світлини з чужого альбому. Так, ніби вона перейшла річку через міст, який давно мав завалитися й завалився — просто в неї за спиною, але від цього залишився не жаль за неможливістю повернутися, а полегшення, що перейти вона таки встигла (наважилася, змогла, захотіла, не передумала, не втекла від рішення). Можливо, це свідчило про неї не найкраще, проте вона справді не відчувала нічого схожого на ностальгію. Більше того, на відміну від багатьох своїх знайомих, вона ніколи не порівнювала «тут» і «там», не бачила в цьому сенсу. І щойно потрапляла в середовище, де починалися безкінечні заробітчанські нарікання на те, що «там» ніхто не цінує їхньої жертви, а «тут» ніхто належно не платить за їхню працю і що вони вже заплуталися, де їм гірше — тут чи там, і не знають, повертатися чи залишатися, і вони б повернулися — «якби», а залишаються — «бо». Утім, ці «якби» і «бо» насправді були лише уявними кордонами, перетинати які ніхто й ніколи не збирався. Просто так було значно простіше — перенести всі проблеми в географічний вимір і втішати себе тим, що на географію ти не маєш впливу.