Наталка Сняданко - Фрау Мюллер не налаштована платити більше

— Ну ти крута!

— Був в нас з мамою ще один конфлікт, коли я почала говорити, що я хочу повертатися в Україну, бо кохаю його і не хочу ніякого Бундесу. Тоді вона давай йому визванювати, просити, щоб він мене кинув, а потім погрожувала, що посадить його, бо в нас був з’вязок, а я неповнолітня, але він сказав, що все залежить від мене. Тоді я рішила на деякий час поїхати, щоб успокоїти ситуацію! Я даже була в журнал написала, щоб мені дали правильну пораду, шо мені вибрати: маму, яка постоянно тільки бреше і живе в брехні з забезпеченим майбутнім за кордоном і з якою ми постояно сваримося і не можемо довго жити мирно, чи коханого, який справді готовий на все заради мене, з яким я даже заручена і з яким я вже багато чого прожили і все одно після всього не можемо бути без одне одного. Так і написала, приставляєш, яка дура була. І підписалася: «Жінка, 15 років».

Дівчата дружно захихотіли і після цього замовкли, надовго, майже до самого кінця служби.

Христині здалося, що за п’ять годин, які вона провела, прибираючи помешкання Рудольфа і Беттіни, а потім Беттіниного батька, вулиця, на якій стояв їхній будинок, змінилася до невпізнання.

Сьогодні час тягнувся якось по-особливому. Христині важко було збагнути, яке бажання перемагало в ній — страх і нетерплячка пошвидше довідатися, що ж трапилося з Соломією і чому це трапилося так несподівано, без жодних зовні видимих підстав, чи протилежне бажання — якомога надовше розтягнути час, у якому вона ще ні про що не знає, лише про оголошення в газеті, яке, може ж статися чудо, раптом виявиться помилковим. Христина мимоволі запхнула руку в сумку, де на дні все так само вороже похрустувала ранкова газета.

Від будинку Беттіни до помешкання сліпого музикознавця Мікшунеску, де їй сьогодні доведеться поприбирати, треба було їхати трамваєм. Зазвичай Христина так і робила, і тоді в неї ще залишався час перейтися вуличками середмістя, зазирнути в улюблену крамничку з іранськими срібними прикрасами, випити кави в одній із кав’ярень, просто посидіти на лавці в невеликому скверику. Але сьогодні вона вирішила замість цього пройтися пішки. Може, це допоможе проковтнути нарешті гострий клубок під горлом і вирішити, що робити і як діяти після завершення робочого дня. Їхати просто додому, узяти з собою Еву чи подзвонити вже зараз Штефанові та запитати в нього, що ж там насправді сталося. Але чим більше Христина намагалася зосередитися на тому, що саме їй зробити, тим менше відчувала в собі сил, аби спромогтися хоча б на щось. Вона просто фізично не здатна була примусити себе набрати номер Штефана, відмінити сьогоднішні прибирання, вийти хоча б на крок із рятівного кола щоденної рутини, яке дозволяло відкласти на кілька годин усе те, у що так не хотілося вірити.

Христина йшла поміж охайними віллами заможної дільниці міста, забудованої ще до часів, коли в моду ввійшли технології енергозбереження. Будинки відрізнялися один від одного, а не були всі зведені за одним проектом, усередині відчувалися великі площі, крізь вікна від підлоги до стелі власники дивилися на довколишні гірські краєвиди та вузеньку дорогу, що петляла поміж горбами й по якій украй рідко ходили пішоходи.

Щоб потрапити до оселі Рольфа Мікшунеску, слід було скористатися дзвінком на паркані. Біля дзвінка висіла табличка «Доктор філософії», а біля такого ж дзвінка вже на дверях до передпокою висіла ідентична табличка, тільки з написом «Доктор філології». Христина так і не наважилася запитати господаря, скільки ж у нього насправді докторських, бо сам Рольф Мікшунеску під час знайомства представився їй професором музикознавства на пенсії. Він осліп після екзотичної хвороби, викликаної привезеною із музикознавчої експедиції до Африки інфекцією — спеціалізацією Рольфа Мікшунеску був фольклор африканських племен. І тепер більше не викладав у консерваторії, але продовжував вести активний спосіб життя, опанував абетку Брайля, відповідні комп’ютерні програми й обладнав свій будинок за останнім словом техніки так, що жити в ньому було достатньо комфортно навіть самотньому сліпому.

Окрім Христини, обслуговувати цей будинок приходили ще садівник і хатня робітниця. Тут завжди панував ідеальний порядок і треба було особливо стежити за тим, щоб речі залишалися на призначених для них місцях і не переставляти їх нікуди, аби Мікшунеску міг знайти їх самостійно. Це було єдиною, але дуже важливою вимогою професора.