Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— Ну то як? Хочеш мене такою?..

Він спочатку був розгубився, а потім взяв твої руки своїми (краватка при цьому вислизнула із твоїх пальців) і проникливо так, падлюка, сказав:

— Я хочу тебе, а не просто твоє тіло. Час би вже це зрозуміти.

Ти відскочила від нього, як ошпарена кішка:

— Ти робиш це з довбаного співчуття?

— З довбаного співчуття я запропонував би тобі склянку води та пігулку аспірину. Але я пропоную тобі себе.

— Красно дякую за такий великий скарб! — ти розреготалася. — От тільки як мені це пережити без пігулки аспірину? — і схопивши свої речі, ти вилітаєш з його кабінету. Вдягаєшся вже у коридорі. Байдуже, чи хтось побачить. Зараз ти хочеш лише одного: бути подалі від Джона Траволти. Треба ж, а якусь хвилину тому на тобі було як написано ЗДАТНА НА ВСЕ. Може, так воно й було?..

Бо він справді закохався. Тоді, коли у твоїй квартирі прорвало трубу каналізації і ти чомусь покликала його, а не діловитого дядька-сантехніка, що мешкав по сусідству? Чи тоді, на кладовищі, коли побачив блакить у твоєму погляді кольору грозового неба? Він точно не пам’ятає. Знав тільки, що закохався. І навіть той, хто от уже шість років лежав під надгробком з сумним ім’ям і сумними словами, не міг йому зараз цього заборонити.

Р. S.Ти — в його квартирі. З одягу на тобі тільки ота чорна мереживна білизна, в руці — келих охолодженого шампанського. Тут і зараз. Він — ідеальний. І в нього немає родини, якої ти не варта. І секретів, що тобі не до снаги розгадати. Та скільки не намагаєшся, ти не можеш закохатися у чоловіка навпроти, хоча, бачить Бог, він того вартий. Він — твій другий шанс. Але ти не можеш. Усе, що мала, ти віддала Владові. Одягайся і їдь додому.

Відтак ви перестали бачитися. Ти з головою пірнула у свою книжку, а він, мабуть, у вирішення проблем інших людей. Бо це дозволяє не думати про свої власні. Лише інколи (для книжки) ти прослуховувала аудіозаписи ваших розмов. Намагалася піймати те, що, можливо, пропустила у живій розмові. Зрозуміти, чому сталося саме так.

ТИ: Як гадаєш, нащо він це зробив?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Прислав тобі Ловця Снів? Нічого він не робив. Хіба окрім того, що помер. І Ловця Снів також немає. Його ти вигадала сама. Точніше, твій мозок. Точніше, твоє сумління.

ТИ (знущально-роздратовано): А якщо сказати все то людською мовою?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Добре (тут, вочевидь, викапана копія Джона Траволти важко переводить подих). Нічого твій Влад не робив. Не надсилав тобі Ловця Снів, не вмовляв тебе скоїти самогубство, не намагався затягти у свій світ… Це твоя підсвідомість, поїдена докорами сумління, утнула з тобою таку штуку.

…Справді, Ловця Снів ти більше не бачила: наче його хто силоміць утримував подалі від тебе. Не явився він і тоді, після майже закоханого поцілунку з Джоном Траволтою, хоч ти була більше, ніж переконана, що наступної ночі (байдуже, в чиєму ліжку ти її проведеш) Ловець постане перед твоїми ясними очима, аби покарати тебе вогняним мечем. Не сталося.

Не дуже засмутившись, ти й далі вешталася мистецькими тусовками, відсиджувала зад в «арт-кав’ярнях», а ночами (в наркотичних спалахах, дарованих знеболювальними препаратами) писала книжку. І чекала відповідей.

Відповідей не було. Так, наче загубилися вони у котромусь із поштових відділень всесвітньої небесної канцелярії…

ТИ (якось вже зовсім розгублено): Тобто я все вигадала?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Ненавмисне. Підсвідомо, я б сказав. Таке трапляється з багатьма людьми. Зазвичай після величезного стресу, смерті близької людини, приміром, яку легше заперечити, аніж визнати і прийняти. Тож твоя підсвідомість зробила це без твого відома, з метою самозбереження, як комп’ютер. А якщо конкретно, то так, ти це вигадала.

ТИ (все ще розгублено): То це я його зробила монстром?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Повторюю, та частина тебе, якої ти не контролюєш і не усвідомлюєш. Щоб позбутися почуття провини за його смерть. Не помирав він. Просто зник. Мантра-омана. Ти так хотіла в це повірити, що воно стало тобі за правду.

…Мантра-омана? Ти замислюєшся. А ще ти часто замислювалася про те, що, може, Влад і був Ловцем Снів. Точніше, темний бік Влада. Бо мав він у собі щось невловимо-диявольське, аж оточення лякалося. Включно з тобою. Тож легко було подумати, що й по своїй смерті він утне щось таке, що всі довкола здригнуться.

ТИ: А Ісус Христос навіщо?.. Його я теж вигадала?.. Ніхто ж не бачив його, окрім мене…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Так. Це образ твоєї провини. Його твій мозок витворив, аби ти не забувала, що винна. Або як шлях до відступу. Порятунок.