Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Рятувався кожен, як умів. Вони — судовою тяганиною безпрецедентного масштабу, науковою роботою та ритуальними відвідинами щовихідних його мовчазної могили:

— Ну, як тобі тут ведеться, синку?.. Ми виграли ще один позов. Наступного місяця татка запрошено на міжнародний симпозіум до Женеви. Доповідь виголошуватиме…

А ти обрала ампутацію. Відсікла від свого серця любов, як інфекційну недугу, що отруйною ґанґреною розповзається усім тілом, ще й припрошує до спільництва скривавлені виразки споминів (синдром пам’яті?) — про всяк випадок, аби замало не здалося. Пам’яті у доступі ти відмовила. Навмання — ану ж пощастить? І на довгих шість років викреслила його зі свого життя, зробила вигляд, що його не було. До могили йому не приходила. Бо так легше. Так не болить.

Та колишня любов однаково знайшла спосіб дістатися до тебе. Страшний, відчайдушний спосіб. Який ледь не коштував тобі життя. І воно нестерпно, невимовно, невситимо болить.

…Джон Траволта терпляче вичікує. Не тягне із тебе слова, не вимагає чогось визнавати, розказувати і сам теж не поривається. Дійсно, найбільша чеснота психоаналітиків — вміння красиво, з гідністю і падлюче мовчати. І «клієнт» нехай теж мовчить. Все одно прийде час — заговорить. Врешті ти озиваєшся:

— Влад не просив багато. Хотів лише, аби я пам’ятала його. А я забула. Як мені це змінити?

— Напиши книжку, — несподівано радить Джон Траволта. — Про нього. Ти ж хотіла? Оце й буде пам’ять — у всіх значеннях цього слова.

Ти й далі напружено мовчиш. І коли зненацька того негожого вересневого дня із дертого, густо завішеного переддощового хмар’я-лахміття визирнуло несміливо сонце і, граючись, озолотило твою тоненьку струнку постать у короткому пальті, Джон Траволта раптом посміхнувся і сказав:

— А в тебе, виявляється, очі блакитні.

Як стояла, так ти й завмерла. А потім рвучко глянула на нього.

Мав усього двадцять три роки (проти твоїх двадцяти восьми), та при цьому спромагався здаватись таким виваженим, дорослим, що ти супроти нього була — дитина, не більше. Говорив гарною українською мовою, хоча, як згодом з’ясувалося, родом був звідкілясь зі Східної України, а ще — вільно володів польською, французькою, італійською. І завжди опинявся поряд. Мабуть, такими й мають бути чоловіки, у яких слід закохуватись на все життя?

Ти швидко схопила його за руку і несподівано поцілувала. Довго і пристрасно. Просто біля могили Влада. Він відповів на поцілунок. І на кілька загублених митей пейзаж кладовища вимкнувся і погас, наче зображення на екрані діапроектора. А вже наступної хвилини ти раптом відштовхнула його від себе і першою пішла до воріт. Довкола знову було кладовище. І могила Влада була.

Сонце вже загубилося посеред хмар, але твої очі так само відсвічували блакитним. Того ж таки вечора ти сіла писати книжку. І тобі було начхати на ту, котру пише Енн Марі Скотт. Бо якщо вона ліпить її з твого обгорілого рукопису, то книжка ота вийде про СМЕРТЬ. А твоя буде про ЖИТТЯ.

Твоє життя змінилося. Книжка завзято писалася (переважно після прийому наркотично-знеструмлюючих препаратів, коли панотець Біль забувався про тебе і йшов кудись там у справах, поступаючись місцем спалахам хворобливо-покорчених натхненних видінь). А потім — завзято читалася принагідно висадженому на стілець котові, радіючи, що вроджене почуття такту не дозволяє йому піти і зайнятися чимсь цікавішим. Кіт робив розумний вигляд, вряди-годи вставляв якісь запитання, поради, зауваження.

Як от:

— Хочу нагадати тобі про теорію трьох стилів, сформульовану ще в працях античних філологів, авторів поетик та риторик. Особисто мені імпонує вчення прихильника класицизму Феофана Прокоповича про риторичне мистецтво. Що скажеш?

Або:

— Що в тебе з композицією? Виправ мене, якщо я помиляюся, та, здається, інтегральна якість довершеного літературно-художнього твору визначається органічною взаємодією його елементів, котрі набувають естетично валентного сенсу виключно в контексті цілого. То що у тебе з композицією???

Чи навіть:

— Авторський задум, в принципі, мені зрозумілий. Та, може, задля увиразнення концептуальної ідеї додати більше художніх засобів, деталей, стилістичних фігур? Метафор, епітетів, алегорій…

— Матюків?..

Стоп! Ти — в пристойній книжці. І хто тобі вклав у голову отаких думок? Припини негайно, бо книжку оцю не напєчатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків. Додай якихось метафор, вигадливих порівнянь, хвилююче-терпких епітетів, як ото в людей у книжках водиться. А ще, переконливо радить кіт, треба вибачитись за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше…