Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— Там у картці написано.

Джон Траволта похапливо розгортає твою картку: він вивчив в універі, що власне ім’я для індивіда солодше будь-якої музики, хай то симфонії Моцарта чи потуги Діми Білана (хто кому ікона), тож від страху здатися некомпетентним забуває поставити найперший діагноз: ти справді ненавидиш власне ім’я. І промовляє його:

— Євпраксія? Це ж як Єва?

— Сеанс закінчено, — ти підводишся.

— Але ж…

— Знаю, ми маємо задовбувати одне одного близько години, і так півроку поспіль. Мати заплатила. Та чого вона обрала саме тебе?

Він схвильовано підводиться:

— Приходь, коли завгодно. Хочеш — дзвони.

— Бачу, пацієнти тобі не набридають.

— Тільки не вибирайся на дахи.

— Пішов ти.

— Не я, то буде інший.

— Нє. До сраки, — глибокодумно промовляєш ти і покидаєш ошатний кабінетик з американською кушеткою.

Не дзвонити. Але дзвониш йому вже надвечір:

— Слухай, у мене тут каналізацію прорвало. Купа лайна… Не допоможеш?

Він допомагає. Твоя теорія підтверджується: всі чоловіки — природжені сантехніки. Навіть якщо вони психоаналітики. А ти й психоаналітика додумуєшся використати не за призначенням. З того й починаються ваші розмови. Спершу відсторонені — ну, там про лайно, кіно та доміно, з того, це не дивно, ви помалу підбираєтеся власне до твоїх проблем. І одразу домовляєтесь називати те, що з тобою сталося, нещасним випадком. Професійно. Тож ти відкриваєшся йому — врешті, він майстер вправлятися з лайном. Дещо він розказує й про себе, наприклад, що його дівчина не вийде за нього, доки він не зробиться видатним світилом у психотерапії. Ти подумки вітаєш себе з тим, що ти не його дівчина. А стосовно «світила» — так тримати.

Однак саме цей хлопчик-мажор-психоаналітик допомагає тобі розібратись з усім, що з тобою сталося.

Згадати про Влада.

Розшукати його могилу (щоправда, поки що лише на карті кладовища — підеш туди, коли будеш готова).

Стерти нарешті у відновленій телефонній книжці номер його мобільного.

Перестати писати сповідальні листи на його електронну пошту, а потім самій же відкривати її і читати…

Словом, усвідомити і відпустити. З часом. І при цьому навіть не намагається до тебе чіплятись. Профі, що не кажіть. Це тільки потім ти дізнаєшся, що ніякої дівчини в нього не було. Це в тебе він закохався, коли у твоїй хаті прорвало трубу каналізації і ви обоє стояли посеред ванної ледь не по вуха в лайні. Можна сказати, з першого погляду закохався. А ще він на п’ять років молодший від тебе. І багатого татка в нього нема — в універі він жив зі стипендії та власних непомірних амбіцій. Ліцензія і кабінетик — банківський кредит. Та й твоя мати нічого йому не платила: він сам напросився, надто вже твій випадок був цікавезним.

Ти почуваєшся тренувальним майданчиком. Відмовляєш йому в коханні. Та від його безоплатно-психоаналітичних послуг не відмовляєшся — по тобі він пише дисертацію, а тобі раптом захотілося лишити хоч якийсь слід у житті, навіть якщо це слід від екскрементів піддослідного кролика.

Одного дня ти сказала Джону Траволті, що хочеш піти на кладовище. Стояв порожній осінній день. Ти не надто любила осінь — в цей час завжди видається, що має статися щось… моторошно-невиправне, наприклад.

Джон Траволта про те не знав. Тому й не став тебе відмовляти. Навіть на кладовище з тобою піти зголосився. Щоб ти не передумала останньої миті, не розвернулася і не втекла, — так він, здається, сказав.

…Міський цвинтар зустрів вас знудженими хрестами й надгробками, загорнутими в обважнілий вологий туман пізньої осінньої днини. Ви йдете центральною алейкою, вздовж якої вишикувались ще майже свіжі, позакидувані напівзов’ялим квіттям домівки-могили.

«Усі там будемо», — сказав колись Сашко. А потім дідок зі склепу просвітив тебе стосовно стадій розкладу тлінного людського тіла. Усе це ти пам’ятаєш. А найголовніше — забула.

…Нарешті от вона — могила Влада. Там, де мала бути твоя. Оце такий краєвид і примарився тобі отоді, «на твоєму похороні».

Ти кладеш на дихаючу, наче живу землю напіврозквітлу чайну троянду. А потім довго мовчки сидиш і просто дивишся на німий надгробок, де тільки й було, що ім’я його, прізвище та кілька слів од «вічно сумуючих батьків». А ти й отих слів не спромоглася сказати. Бо ви (з батьками) так і не з’ясували достеменно, хто ж із вас йому більше винен. Зрозумілим стало одне: кожна дійова особа драми-феєрії на ім’я ВЛАД почувалася наразі паскудно.