Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Бо в пристойній книжці такого бути не може. Може бути хіба в житті. Лише там кохання й унітаз — сумісні. Так вважає один ваш спільний з котом знайомий, що торгує унітазами і читає Шекспіра. На унітазі переважно. І архаїчний Шекспір, перевіршований на понятну мову титанічними зусиллями перекладачів, покірно потрапляє і до його столу (пардон, до його сортиру) як пересмачений гарнір до, слід сподіватися, основної страви (котрою незмінно являються детективи Мариніної) …

Ти все то наче брала до уваги, щось викреслювала, дописувала, редагувала, аж доки кіт лишався вдоволеним і з почуттям виконаного стосовно тебе обов’язку йшов на кухню — жерти законний «Віскас». А насправді (таємно від кота) лишала усе, як є.

Думки про Джона Траволту (як про чоловіка, не психоаналітика) ти відклала кудись убік. Про той поцілунок на кладовищі сказала собі: ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО. Дарма, що він вважав би інакше. Далі узвичаєних терапевтичних сеансів у вас справа не йшла. Про те, що ти розмовляєш зі своїм котом і він тобі відповідає, теж наразі вирішуєш психоаналітикові не казати. Про всяк випадок.

Однаково твоє життя змінилося. Завдяки кільком поспіхом написаним у моменти натхненного просвітлення (чи затемнення) епатажним есе, дивом опублікованим у двох-трьох просунутих журналах, тебе проголосили «перспективним молодим талантом із власним революційним стилем» і ти отримала доступ у неформальні мистецькі кола. Гонорар витратила на бухло та сигарети. Це додало тобі неабиякої ваги у мистецьких колах. Часом в тебе навіть просили автограф, пораду, а то й рецензію на якесь лайно. Найчастіше ти відсилала всіх далеченько на фіг, чим ще більше збурювала увагу до своєї персони. Бо творчим особистостям належить бути неадекватними. Інакше яка з них тоді творча особистість?

А ще ти перестала фарбуватися у білявку. В перші місяці добряче нагадувала світлофор — половина білого волосся (платиновий блонд), половина рідного темно-русявого, аж люди на вулицях озиралися, знайомі не впізнавали. А потім відстригла біле і наче стала схожою на людину. Іншу людину. Бо роздала безпритульним усі свої дизайнерські лахи (включно з тими, які вдягала лише раз, і тими, яких взагалі не вдягала), натомість накупила собі на розпродажах та в секонд-хендах мішкуватих розтягнутих светрів і носила їх з широкими поясами та високими замшевими ботфортами. Зверху — коротеньке провокаційне пальто. На вулицях знову ж таки почали озиратися, та ти не надала цьому значення. Просто вирішила, що так тепер буде модно. На косметику вже грошей не вистачило, тож ти перестала фарбувати й пику. Справжня (а не намальована помадою від Шанель) посмішка, на тлі котрої ніхто вже не помічав шрамів, розпелехане, по-мистецьки нерівно підстрижене каре, стрункі ноги у високих чобітках на підборах — з тобою навіть почали пробувати знайомитися на вулицях, чого раніше, зізнайся чесно, майже не бувало. Ти обирала лише тих, які ніким не прикидалися (безробітний художник — то й безробітний художник, бездарний поет — то й бездарний поет), не трясли перед тобою атрибутами статусного становища (швейцарські годинники, взуття зі шкіри нещасних крокодилів та інших несправедливо убієнних рептилій) і займалася з ними чесним незахищеним сексом.

Про Джона Траволту ти знову ж таки воліла не думати. Як і, власне, про тих, кого, на відміну від нього, пускала у своє ліжко. Не слухала і не давала обіцянок, не передзвонювала наступного дня і не брала слухавку, якщо дзвонили вони.

За потяг до всього натурального й екологічно чистого Джон Траволта стримано тебе похвалив. Знову сказав, що ти робиш успіхи. Дописав дисертацію. Захистився. Мабуть, ви таки станете друзями. Бо це єдиний спосіб його позбутися.

Хоча ні, був ще такий. Якось ти запримітила, що він дивиться на тебе аж надто закоханим поглядом, підвелася з американської кушетки і одним рухом скинула з себе сукню. Пам’ятаєш, десь ти вже таке робила? Щоправда, тоді від тебе не могли очей відірвати, а зараз оцей хлопчик навпроти, ледь здригнувшись, поквапливо відвів свій невинний погляд кудись убік, до панорами вікна.

І це довело тебе до повільного, кипляче-розплавленого сказу: куди краще, коли тебе безсоромно роздивляються, аніже ніяково ховають очі. Як була, в самій лише чорній мереживній білизні (так, тепер ти носиш білизну, особливо полюбляєш чорну — готично відтіняє сліди від шрамів), так от, ти підскочила до його столу, схопила за підібрану під колір очей краватку і злісно просичала: