Галина Вдовиченко - Купальниця

Роберт хитнув головою: ну дивись…

— А те, що я грошей пристойних не заробляю, — прова-

див далі Олег, — так це ж не смертельно. Можна й на малі гро-

ші жити.

— Можна, звичайно. Але тоді не беруть на себе відпові-

дальність за інших.

Ось і підтвердження тій підозрі, що виникла біля вхідних две-

рей — помітне пожвавлення нібито без причини, усі ці колючі

221

інтонації та відчутні шпильки видавали приховане протистоян-

ня. Вони продовжували розмову, яка почалась не тут і не зараз.

Тепер Кароліна почувала себе третьою зайвою.

— Без грошей ти не хлоп, так? — Олег криво усміхнувся.

— Без діла — не хлоп. А це може бути і не бізнес, це може

бути захоплення, яке в матеріальному вимірі зиску не дає. Он

ваш сусід — Сашуня, так? — той фотографує направо й налі-

во, для нього це — чисте задоволення. Він на тих фото пове-

дений — так ти казала? І це його, Сашуні, діло. Хоча він і взут-

тя непогано ремонтує.

Роберт ковтнув вже холодної кави, перехиливши горнятко.

— Чоловік без діла — неприродне явище, — зняв серветкою

фуса з кінчика язика. — Якщо діла нема — забухаєш, або в де-

пресії втопишся, або якихось дурниць наробиш. А на малі гро-

ші, тут ти маєш рацію, жити можна. Я це проходив, знаю..

Роберт підвівся, тоді згадав про щось, витягнув зі своєї те-

ки два дитячі малюнки. На одному серед хвиль плавали кумед-

ні пташки, схожі на курей. «Качки на Дніпрі» було виведено

нерівними літерами — Крісталіни подарунок. На другому ар-

куші — зірчасті каляки-маляки від Амалії, у куточку назва

«Сніжинки», почерк Марини.

Як Кароліна скучила за дівчатами! З якою б радістю пішла

зараз гуляти з ними по набережній…

— А Дніпро замерз? — запитала.

— Тільки й видно рибалок над лунками… Але біля берега, бо далі вже темна вода… Весна наближається. Кароліно, тут

така пропозиція. Ти завтра вранці працюєш?

— Завтра вихідний.

— Може, до мами проїдемось, на пару годин? А тоді заки-

ну тебе до Львова, і — на Київ. Як ти на це?

— Я — за! — погодилась Кароліна.

— І я — за, — сказав Олег. — О сьомій підйом.

Брат із сестрою перезирнулись. Цього від Олега ніхто не

чекав. То що ж — о сьомій, так о сьомій.

222

* * *

Навіть на братовій машині до засипаної снігом Висічі їхали

майже удвічі довше, аніж сподівались. Побачились коротко

й безладно. Забираючи з машини пакети з харчами, забули

в багажнику цукерки, їх лиш у Києві Роберт знайшов. Мама

розхвилювалась, що нема чим пригостити, заходилася сма-

жити млинці. Поставила на стіл варення з лісових суниць.

Батько шукав келишки, вже зранку напідпитку, метушився

та верз дурниці. Поки Олег ходив до дядька Степана, мама

розповіла новини, головною з яких, на її думку, була така: «Уся

Висіч дивиться щоранку Кароліну в телевізорі».

Зворотний шлях здолали швидше, сніг підтанув, дороги

попустило…

* * *

Гукала його щосили, а він не чув. Не бачив, що його машина

здає назад, повільно скочується до яру. Він сидів за кермом

нерухомо, замислився чи спав, не відчуваючи, що небезпека

вже дихає йому в потилицю. Під колеса летіли гілки, камін-

ня, грудки твердої землі, ніщо не допомагало, Кароліна ков-

зала на глиняній вологій слизоті, безсила й налякана. Ледь

встигла відскочити вбік із криком: Ро-оберте!!! За склом про-

пливло обличчя Олега — розгублене й бліде. За кермом був

Олег! Жах накрив Кароліну, скував горло, забив дихання, во-

на вхопилася за ковдру і почула дихання Олега. Це був сон.

Серце гупало у скронях — воно її збудило.

Не хотіла туди повертатись, перечікувала, аби нічне видін-

ня розтануло в передранковій тиші, щоб, заснувши, не опи-

нитися там, звідки щойно вискочила.

А розплющила очі з думкою: проспала! Ні, не проспала.

Сьогодні не треба на телебачення. А краще б їхати на роботу, виглядати у вікні телевізійної «Газелі» верхні поверхи будин-

ків, найцікавіші в місті.

223

Мабуть, депресія, в існування якої так важко вірилось ще

кілька місяців тому, виглядає саме так — коли лежиш, проки-

нувшись, і не хочеш вставати. Так би напнула подушку на го-

лову — і щоб ніхто не рухав, не озивався до тебе.

Ранки в Києві були цілковито іншими. Її піднімало з ліжка

відчуття безмежних можливостей, вона ледве стримувалась, щоб не розсміятися вголос, без жодної причини, просто тому, що радість рветься назовні, просто тому, що на вулиці сонце, або тому, що дощ за вікном. І усмішка трималася обличчя, як