Галина Вдовиченко - Купальниця

м’ятаю, усе вивчу. Там головне — творчий конкурс. У друго-

му турі — етюд з уявними предметами… Я що, етюд не покажу?

— Ну, — озвався нарешті брат, — з уявними предметами —

це, безумовно, твоє…

Олег мовчав.

— Дивіться, — Кароліна підвелась. — На телебачення ме-

не дивом узяли. Це скоріше виняток, просто підійшла їм за

фактурою. Вік, голос, все таке. Я їм пасую саме на «Книжко-

ву хвилинку», а на більше наразі нема чого розраховувати. На

ведучу ранкової програми не кличуть, кажуть, підрости спо-

чатку, вивчись. Але тримають у «Книжковій хвилинці», там, мовляв, я на своєму місці.

— Щоранку працюєш?

— Так. Приходжу, готують мене зовні, читаю редактору

уривок. О восьмій — ефір, і додому. Наразі все.

Роберт додав собі кави з кавника.

— От все одно кава у Львові інакша! Не така, як усюди!

— Я трохи кориці додаю. Або ванілі дрібку. Мене пані Ста-

ся навчила. А ця кава знаєш з чим?

Роберт запхав носа в горнятко, тоді зробив ковток, знизав

плечима.

Кароліні було приємно, що він навіть не здогадується.

— Там часник! Розчавлений зубчик часнику — ось що

там є.

— Добре, що я на сьогодні вже покінчив з ділами, — по-

жартував брат.

— Роберте, воно ж не чути!

— А цинамон додаєш? — Роберт кивнув у бік вікна. Каро-

ліна простежила за його поглядом: на підвіконні лежала

книжка «Цинамонові крамниці»: чорно-біле фото та насиче-

но-брунатні літери прізвища — Шульц. Ім’я — Бруно — на-

вспак, немов відбиток у дзеркалі.

— Кориця — це ж і є цинамон! — задоволено виправила

сестра.

219

— Правда? — посунув вбік горнятко. — Щось я у цьому

житті пропустив.

— А то! — тішиться сестра. — І Шульца, мабуть, не читав!

— Тепер прочитаю. Це в нас лише Марина все читала. А те-

пер он і ти не відстаєш.

— Та мушу ж тепер! Мені на тиждень дають кілька книжок, і якщо якась мені подобається, прочитую всю.

— Маєш записи своїх читань? Відеозаписи маєш?

— Олеже! — озирнулась. — Де та флешка? Я маю кілька

перших записів.

Посунули до себе столик з ноутбуком, завмерли біля моні-

тора.

Роберт передбачав, що за сестру не буде соромно, але не

сподівався, що аж настільки сподобається йому, як Кароліна

тримається перед камерою. Вона безумовно має талант — це

було очевидно, як її молодість. Вона не відпускала від себе

увагу протягом тих хвилини-двох, поки читала уривок з книж-

ки. І виглядала вона відповідно: нічого зайвого, навіть чорна

трикотажна сукня була та сама в усіх випусках, однак з різни-

ми додатками: мереживний комірець, легкий шалик, скром-

на прикраса…

— Може, і буде в тому всьому сенсу, — зробив висновок

Роберт. — У цій сфері — або бути не таким, як усі, або навіть

не пхатися.

— Звідки я знаю, якою я буду…

— Я лише хочу сказати, що варто добре подумати, перш

ніж пов’язувати своє майбутнє з театром чи кіно… Воно все

ледь жевріє.

— Сьогодні, — вставляє Кароліна.

— Сьогодні чи завтра, не має значення. Це великий ризик.

Тут або ставити собі планку так високо, щоб аж самого стра-

хи брали, або бавитись у творчість, маючи чоловіка, який за-

безпечуватиме сім’ю. Щоб не бігати згодом по новорічних

йолках …

220

— Знаєш, — сказала Кароліна, — поки я закінчу універси-

тет — наше кіно оговтається. І театр піде вгору. Він, до речі, і не

помирав. Хочеш, поведу тебе на деякі вистави — сам зрозумієш.

— А як вони живуть ці зірки театру, запитай в них. І чи ба-

гато глядачів ходять на ті вистави? Уявляю, що означає поста-

вити сьогодні виставу.

— Було б бажання, і тоді можна вийти на площу, постели-

ти килимок, виставити крісло, вилізти на нього — і зіграти

виставу.

Роберт лиш руками розвів.

— Роберте, це моє. А заробляти, як на те пішло, можна і на

телебаченні, і в няньках.

— Якщо вже вирішуєш, що це твоє, то і заробляти ти ма-

єш тим самим. Де твоє діло — там і засоби до існування. А не

так, що це — заради грошей, а це — задля задоволення. Що

любиш робити — на тому й заробляй.

Замислився.

— Але найголовніше інше. Ти думаєш, артистка може бу-

ти щасливою?..

Дзенькнула ложка в Олеговому горнятку.

Брат з сестрою повернулись на цей звук, згадали про тре-

тього.

— Ну то що? — згадав про щось Роберт, перевів розмову

ближче до Олега. — Що сказати? Спробуєш?

— Ні, дякую, я вже сам як-небудь. Наразі роблю тут дещо

для однієї фірми. А далі буде видно.