Галина Вдовиченко - Купальниця

жами.

Пиво було холодним і залишало після кожного ковтка слід

на бокалі — білу рівну рисочку, м’ясо — соковитим, музика —

зворушливою, а чоловік навпроти — бажаним, і Кароліна від-

чувала себе цілковито щасливою у ці хвилини. Їй було бай-

дуже, де бути, аби з ним поруч.

— Година минула, — нагадав Олег, глянувши на цифер блат

годинника. І Кароліна, затуливши обличчя долонями, засмі-

ялась. Він усе сприйняв за чисту монету, а вона не вперше від-

чула себе старшою за нього.

У внутрішньому дворику їхнього будинку грала негучна му-

зика і світився гігантський нічний ліхтар. Крізь спокійну ме-

лодію було чути шипіння хвиль у нічному океані. У великому

колі яскравого світла, обличчям до стіни, рухались артисти

в трико; їхні тіні були птахами, світло прожектора — приза-

хідним сонцем, на його тлі злітали й опадали руки-крила. Не-

втомний одноманітний рух заворожував, роздмухував ба-

жання дивитись і дивитись, застигнувши у споглядальному

ступорі перед простою й чіткою графікою рухів, перед без-

межною мелодією океану, під шурхотіння пісків, під голоси

дельфінів із темної товщі водяної безодні.

Прожектором керував Гєнек, сидячи під протилежною від

сцени стіною. Був зосереджений на конусі світла, на музиці, на рухах акторів. Він не бачив глядачів, їх, щоправда й було

небагато, навіть разом із тими, хто спостерігав за дійством

з балконів. У прочиненому вікні кухні блимав червоний вог-

ник сигарети, вихоплюючи із темряви обличчя Сашуні.

До повернення майбутнього шефа Олега залишалось три дні.

127

— Давай, нарешті, до твоїх з’їздимо? У Висіч, — запропо-

нував Олег. — Поки маємо час.

— Поїхали, — погодилась не надто впевнено. Треба ж йому

нарешті показати рідні терени, нехай побачить, як так прагне.

* * *

Даремно вона хвилювалась, як Олег сприйме батьків, квар-

тиру, Висіч та її мешканців, він до всього поставився як до

належного або вдавав, що нічому не дивується. А може, від-

чував, що Кароліна напружено чекає від нього певної реак-

ції, тому й робив вигляд, що нічого особливого він на її бать-

ківщині та в її батьках не зауважує.

Батько при Олегові за два дні не дозволив собі жодного ма-

тюка, а мама, всупереч очікуванням, зустріла гостей не в за-

тяганому халаті, а в спідниці та кофтинці, а наступного ран-

ку перевдягнулась у якісь небачені джинси. Вони сиділи на

ній доволі вправно. Ще й доповнила їх найкращою своєю фут-

болкою, привезеною з базару польського Перемишля ще два

роки тому. Дістала її нарешті з шафи та відрізала етикетку.

Мама підкладала Олегові вареників з картоплею, він із за-

доволенням їв, нахвалював домашні смаколики. Наступного

дня влаштували пікнік у лісі, прихопивши гриль-ковбаски, привезені зі Львова, та власну городину — помідори, зелену

цибулю, червоний перець… Олег вміло розпалив вогнище,

смажив ковбаски на патичках, вирізаних з ліщини. Він нічо-

го не приховував від батьків: за місяць, тільки-но отримає

розлучення, вони розпишуться. Про житло батьки не розпи-

тували, Кароліна попередила маму по телефону, що це питан-

ня не до обговорення — жити є де, і цього достатньо.

Там, у лісі, сидячи на покривалі під розлогою старою березою

за імпровізованим столом, Кароліна спостерігала за батьками, і жаль стискав їй серце — вони так рідко виходили до лісу без

потреби, просто погуляти, без жодної мети. А он скільки радос-

ті зараз на їхніх обличчях. Зашурхотіли гілки, і на галявину ви-

128

дибав дядько Степан з відром перших осінніх опеньків. Єдина

людина, як думала колись Кароліна, задоволена своїм життям

у Висічі. Тато запросив дядька Степана до столу, той не став від-

нікуватись, зняв кепку, обтер чоло долонею й опустився поруч.

— Опеньки — наче бджоли, — показав свій грибний улов, —

лише грибні… Живуть сім’ями. Колективний спосіб життя, —

усміхнувся.

— Дядько Степан — пасічник, — пояснила Кароліна Оле-

гові, — він вулики має.

— Мій дід був пасічник, — відповів Олег. — Я багато чого

пам’ятаю з того часу, мене привозили до діда на все літо…

Олег уважно слухав нового знайомого, а дядька Степана ця

увага розпалювала, він як узяв шматок хліба з ковбаскою — так

і тримав у руках, бо сам захопився своїми розповідями.

Одного разу йому привозив сюди, у Висіч, свої вулики това-

риш. За декілька днів забрав, а ввечері на те місце, де вони сто-