Галина Вдовиченко - Купальниця

Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо по-

клацала вимикачем, аж поки під стелею не спалахнуло світло.

Кімната була доволі простора, хоч і заставлена двома пральни-

ми машинками, старою та новою, стосами відер та пластмасо-

вих тазів. Сіра шмата звисала додолу з грубої табуретки із про-

різом на сидінні. Дотягнутись до шкарпеток, розвішаних на

мотузці, можна було лиш вставши на цю табуретку.

У туалеті нових мешканців розчулила картинка під сте-

лею — вони навіть перезирнулись, показуючи одне одному

очима: на надійних гігантських цвяхах у зоні недосяжності

трималися старі дитячі санчата та пара бігових лиж зі шкіря-

ним кріпленням у вигляді петель.

— Чиї лижі? — поцікавився Олег.

— Мої, — знітилась пані Стася. — Шкода викинути… Я те-

пер з хати ані руш.

— Чому? — із ввічливості запитала Кароліна. Пані Стася на

хвору не скидалася.

— Я сходів боюся, — довірливо повідомила сусідка. — Для

мене спуститися-піднятися сходами — правдивий стрес. А не

було ж колись такого! Холодним потом обливаюся, ті сходи ме-

рехтять перед очима, руками вчеплюсь у поруччя, ногою нама-

цую кожну сходинку… А в голові: зараз впаду, зараз впаду…

Кароліна співчутливо дивилась на нову знайому, вона впер-

ше чула, аби здорова рухлива людина боялася сходів.

— Це фобія, — пояснила пані Стася. Так виглядало, що їй

було приємно говорити про свою проблему. — Я навіть на гру-

пу ходила з подолання фобій, мене Гєнек проводжав та зустрі-

чав. Але воно не допомогло. І тому я завжди вдома. Можу вас за-

певнити: у чотирьох стінах можна щодня мати нові враження!

110

Вікно спільної кухні виходило на внутрішнє подвір’я, на ви-

сокий каштан, туди, де на бічних балконах коливалась білиз-

на. На стільці, накритому пласкою подушкою, спав рудий кіт; він навіть не ворухнувся, лиш зблиснув щілинками очей.

— Це Мураня, — сказала пані Стася, почухала котові за вуш-

ком. — А там, — показала за вікно, і в голосі з’явилась осудлива

інтонація, — сусіди свої машини залишають. Зробили з подвір’я

стоянку!

— А я на вулиці припаркувався…

— То ставте й ви! Буде й від нашого помешкання машина.

Ставте! — й похапливо пояснила: — В’їзд з вулиці Київської, через браму крамниці.

Великий стіл тулився до вікна, при боковій стіні був ще один, маленький, робочий. На ньому віялом розкинулась розчахну-

та навпіл капустина, господиня відволіклася від неї, заледве

почавши шаткувати, бо у двері подзвонили. На плиті кипів

борщ, наповнював кухню пахощами, що збурювали апетит.

— Можете цим столом користуватись, — пані Стася пока-

зала на менший, — це Фірин, вона нам залишила, що не про-

далося. А хочете — ось великий, він спільний, чи маєте свій?

Вони нічого свого не мали; їхня перша спільна домівка відлу-

нювала порожнечею, кроки й голоси гулко відбивались, ніби по

стелі ще хтось ходив і розмовляв. Занесли свої речі, розклали, обживаючи територію. Тоді пані Стася пригостила їх борщем, і сама не відмовилась від столичної гостини — сирокопченої ков-

баси та («Як ви це називали?» — перепитала двічі) — чіабати.

Скуштувала й зробила висновок: смачні булки… І яблука їй за-

смакували; сказала впевнено — це джонаголд, давно їх не їла, вони трошки пізніше ще смачнішими будуть, таким яблукам

треба дати трохи вистоятись, дозріти, їх зарано зірвали.

* * *

— Ти ніколи не пошкодуєш про це, — сказав Олег у темряві.

— Про що?

111

Знала, про що.

Він обійняв її, сховав обличчя у її пишному волоссі, по-

вторив:

— Ніколи не пошкодуєш.

Перша ніч у Львові минала на позиченій у пані Стасі по-

стільній білизні; застелили нею вузький, твердий, як камінь, ватяний матрац, що його витягли з комірчини в коридорі.

Хтось вночі рипів дверима до ванної, чути було шум води, але

всі ці прозаїчні вияви загального побуту тільки підкреслюва-

ли реальність того, що відбувається. Вони разом, у них є спільний

дім, одна підлога, одна стеля на двох і перше, позичене, подруж-

нє ложе, як благенький плотик у відкритому морі. Втриматись

можна, лиш підтримуючи одне одного, не даючи впасти в роз-

бурхані хвилі.

Серед ночі перетягли матрац під вікно, лежачи горілиць, спостерігали, як темні хмари зачепились за верхівку високого

клена і не можуть рушити далі. Слухали звуки міста та ледь

чутну музику за стіною.

— Клен живе п’ятсот років. Він бачив, як будували цю ву-