Галина Вдовиченко - Купальниця

пастки. Хоч чогось важливого вона самій собі не договорюва-

ла, якоїсь думки не додумувала. А правда, як казав її брат —

там, де не договорюють.

Зранку вона зібралась ніби на роботу, знаючи, що повер-

неться додому за годину, коли Марина поведе Крісталіну на

англійську та гулятиме з Амалією на набережній до кінця уро-

ку. У цей проміжок вона і збере свої речі. Ті речі можна й за

півгодини зібрати, скільки їх там є, тих речей. А потім вона

зателефонує брату та Марині і все їм пояснить. Вона не може

зараз говорити з ними очі в очі.

102

Вони їдуть до Львова сьогодні, не відкладаючи ні на день.

Олег лиш залагодить деякі справи, йому достатньо двох ран-

кових годин — і заїде за нею.

Ще не вирішила, де проведе останню вільну годину в Києві, але тільки-но вийшла на вулицю, як озвалися «Римські кані-

кули». Зоя дзвонила.

— Кароліно, треба поговорити. Де ти є? Я під’їду.

Даремно готувалась до гіршого — Зоя була налаштована

миролюбно, лише раз у раз судомно набирала повітря у гру-

ди і непомітно переводила дух. Деякий час вони їхали мовч-

ки, тією ж дорогою, що днями з Олегом.

— Ти впевнена? — пролунало, коли виїжджали на Москов-

ський міст.

— У чому впевнена? — перепитала Кароліна, хоча зрозу-

міло було, про що йдеться: чи впевнена вона у своїх почут-

тях, у своєму рішенні, у тому, на що наважилась.

— Ти любиш Олега? — вимовила Зоя, глянувши на свою

пасажирку. І почувши відповідь, по-діловому й без вступів

запропонувала Кароліні житло у Львові. І Кароліна змушена

була зосередитись на тому, що говорить Зоя — настільки див-

ну пропозицію зробила вона.

Зоя купила у Львові кімнату — товаришка підказала мож-

ливість вигідно вкласти гроші. У хорошому будинку, непода-

лік органного залу. Щоправда, кімната — у помешканні, де

живуть інші люди. Кароліна з Олегом можуть там зупинити-

ся на скільки хочуть — хоч на тиждень, хоч на кілька місяців, поки підшукають собі щось інше. Ось адреса, ось телефон.

— А платня? — запитала здивована Кароліна.

— Та ви спочатку подивіться, а далі буде видно…

— Олег знає?

— Олег не знає, він у таких питаннях не надто вправний…

Хоча, можливо, помиляюсь, можливо, не мала нагоди пере-

103

конатися у протилежному… — І це було все, що хотіла сказа-

ти Зоя.

Кароліна взялася за ручку дверцят. З язика злетіло:

— Для чого ви це робите?

Зоя глянула своїми яшмовими очима:

— Не повертайтесь у разі чого. Їдете — їдьте.

Залишився осад недомовленості. Так виглядало, що Зоя чо-

гось важливого не сказала. Кароліна знову згадала братове: правда там, де недоговорюють. Подумки готувалась до іншої

розмови, а вийшло, що Зоя їм ще й допомогла. Усе було не так, усе — всупереч очікуванням.

У ліфті згадала: Зоя не палила! Своїми вузькими долоня-

ми, своїми тонкими пальцями, зазвичай зайнятими яшмовим

мундштуком із сигаретою, вона міцно трималась за кермо.

* * *

У багажнику Олегової машини лежав наплічник та два паке-

ти з одягом — речі Кароліни; до них тулилась валіза Олега.

Роберту та Марині по телефону вже все було сказано, похап-

цем, скоромовкою, з особливим акцентом на тому, що Зоя усе

знає та з усім погоджується. Марина була заскочена новиною.

Роберт не розчув сестру як слід, бо щось там гуло біля нього.

«Потім поговоримо, — сказав він, — я наразі зайнятий». І го-

лос у нього був роздратований.

А з втікачами немов стався напад егоїстичного підлітково-

го піднесення, коли відганяєш від себе думки про те, що вдо-

ма хвилюються і не знають, де ти, а вже пізно, і ти не даєшся

чути, а тебе несе й несе, і всі неприємні розмови та з’ясування

відкладаєш на потім. Якось воно буде!

З Києва виїхали після обіду, бо заїжджали ще на роботу до

Олега, і Кароліна чекала в машині, поки він залагодить свої

справи. Задивилась, як він повертається, спішить до машини

бадьорою ходою, як зупиняється перед лобовим склом, зу-

стрівшись із нею поглядом, ніби переконується у тому, що це

104

вона, і ніхто інший, сидить біля його водійського крісла. Во-

ни намотують і намотують кілометри по місту, заїжджаючи

до його товариша, і ще кудись, і ще.

Олег діяльний та радісний, як ніколи. Його настрій переки-

дається на Кароліну, вони говорять про несуттєві другорядні

речі, бо головне відбувається зараз без слів. День закручуєть-

ся навколо них золотим виром, затягує у чарівне шаленство.