Галина Вдовиченко - Купальниця

лягатиме Віта, або подякувати одна одній і розійтись. Віта

погодилась, вона не допускала думки, що Кароліна справді

може піти. І тим більше не могла передбачити, що за тиждень

відбудуться невідворотні зміни в їхньому спільному бізнесі, що успішне діло, яке так впевнено, занадто впевнено, на дум-

ку багатьох, просувалося вгору, раптом постане перед вічним

питанням «бути чи не бути?» І Віта знову опиниться сам на сам

зі своїм кутиком у торговому центрі, і покупці знову обмина-

тимуть його, з незрозумілих причин охолонувши до такої

забавки, як пакування подарунків. Запитуватимуть в основно-

му паперові торбинки, і лише раз чи два на день хтось дава-

тиме їй можливість заробити копійчину на пакуванні сюрпри-

зів. Безсонними ночами, збиваючи під собою простирадло, Віта шкодуватиме, що у хвилину захланності так необачно від-

сторонила від себе Кароліну, а разом з нею — і удачу.

Цей останній тиждень серпня виштовхнув на поверхню ще

одну проблему, яка вже не раз давалася взнаки. Павло дозво-

ляв собі все більше, відчувши свою силу та вплив на Каролі-

ну. Його зауваження, нібито жартівливі, боляче ранили її

зверхнім тоном, повчальними нотками. Одного пізнього ве-

чора, притримуючи голову Кароліни на своєму плечі, Павло

підвівся на лікті й запитав:

— Скільки в тебе було чоловіків до мене?

Найгіршою у цій фразі була інтонація.

Кароліні кров вдарила в скроні.

— Двадцять п’ять! — сказала вона і відкинула ковдру.

За вікном на дорозі з різким вищанням загальмувала ма-

шина.

— Ти що, жартів не розумієш? — Павло навіть не ворух-

нувся, спостерігаючи, як Кароліна натягує джинси, вдягає

футболку. Залежна від нього у своїй пристрасті, куди вона ді-

неться? — Йди-но сюди. Чуєш, Кароліно!

95

Лише на сходах вона згадала, що забула улюблену заколку

до волосся, дорогу, інкрустовану, яку купила на початку літа

з перших зароблених грошей. «Це меандр, — просвітила її то-

ді продавчиня, — досконалий орнамент, що йде безперервною

лінією…». Загубила вона свій меандр, і нехай. Буде новий. На-

віть на думку не спало, що забере ту заколку наступного разу.

Його не буде, цього наступного разу. Вона більше не пересту-

пить порога Павлової квартири.

Коли Павло вперше запитав її, звідки вона навчилась усіх

цих любощів-пестощів, це прозвучало як невдалий жарт. Пав-

ло й повівся так, ніби сказав якусь бздуру — упіймав її, згріб

в обійми, винувато зарився носом у волосся на маківці. А во-

на якось спромоглася пояснити собі цей словесний прокол —

бо хотіла знайти йому виправдання, і пояснила це незграб-

ністю у формулюваннях та невмінням відчувати нюанси. Їй

вдалося б забути ті дурнуваті слова, якби підколки Павла раз

за разом не робилися дедалі більш поблажливо-зверхніми, а зауваження — відверто-зухвалими. Переконувати його в чо-

мусь? доводити щось? мовчки ковтати образи?.. Ні. Залиша-

лось поставити крапку, відплакати своє, відстраждати — і за-

бути. Щоб не перетворитись згодом на свою маму, звиклу

терпіти все.

7

Хотіла минути пень, а наїхала на колоду. Як то все докупи зі-

йшлося? На роботі — погано, в особистому житті — ще гір-

ше. Немов у настільній грі — вони не раз розкладали її з пле-

мінницями просто на підлозі, на килимі — випало невдале

число і, вирахувавши черговий хід, вона опинилась на верхів-

ці підступних сходів, біля стрілки, що показувала донизу, і — вжжжик! — з’їхала на початок гри. Усі зусилля марні, усі

результати скасовано. Три місяці в Києві промайнули як один

день, і цей день тепер не зараховано. Починай, Кароліно, 96

спочатку, кидай свій гральний кубик, дивись, що випаде те-

пер. На те і гра.

Одного з наступних ранків вона діставалась до торгового цен-

тру сама, бо брат мав справи на Лівому березі. Стояла серед

людей на зупинці, чекала на маршрутку.

Біля неї пригальмував зелений «Міцубіші-Лансер» — і дві-

чі посигналив, але Кароліна, ковзнувши по ньому поглядом, відвернулась. З машини вийшов Олег Шехов, елегантний, пах-

кий та усміхнений, відчинив перед Кароліною дверцята ма-

шини. Він їй про щось говорив незначуще, приголомшений

тим, як зрадницьки тремтить його голос. Її близька присут-

ність діяла на нього так, як ніби вони були ровесники; її, а не

його ровесники. Він вже забув, як це буває, коли ти своєму

голосу не господар. Його це лякало і бентежило, але він не по-