Галина Вдовиченко - Купальниця

ми оздобами — усю цю красу ретельно фіксував та розкладав

по файлах їх сусід Сашуня.

В душі Кароліни після того, що вона почула про Зою, зро-

билося тихо і спокійно, вона й подумати не могла, що ця ін-

формація стане останнім пазлом, завдяки якому складеться

загальна картина повноти життя. Нехай так буде завжди, щоб

і Олег зі мною, і Зоя не сама.

Вони зробили велике коло кількома вулицями і поверну-

лись додому, найголовніше відкриття вечора зробивши на ро-

зі свого будинку: кутовий балкон тримали, порівну розділив-

ши свій тягар, заклавши руки за голову, подібні між собою

атлант і каріатида. Кароліну здивували спокійні вирази об-

лич, позбавлені страждання та напруги. Немов і він, і вона за-

117

нурились кожен у свої думки, перервавши розмову на якусь

хвилину та відвівши очі на особняк Островерхова.

— Зроби, як він! — розпорядилась Кароліна. Олег, дурію-

чи, миттєво виконав команду, закинув руку за руку над голо-

вою. — Дивись, — повторила вона його жест.

— Що дивись?

— Я руки склала, як вона, а ти — як він.

Олег ще раз подивився на скульптури, перевів погляд на

свою супутницю: у їхній четвірці в чоловіків праві руки ле-

жали на лівих, у жінок — навпаки.

— І що це означає? — запитав Олег, забираючи Кароліну

з-під балкона.

— Що ми пасуємо одне одному, — була така відповідь. —

Хоч протилежні навіть у неусвідомлених рухах.

Олег здивовано глянув.

— Якби їх поміняти місцями, її — на лівий кут, його на пра-

вий, то вони тримали б руки навпаки, вона — як він, а він —

як вона, і знаєш чому?

Кароліна запитально смикнула підборіддям: чому?

— Бо саме так у цій ситуації їх тримати зручніше, не за-

лежно від того, хто ту стелю підпирає, чоловік чи жінка.

— Та ну тебе, нудотику! Хотіла ще один доказ навести, а ти

не дав.

— Доказ чого?

— Що ми пасуємо одне одному!

— Так це не потребує жодних доказів, тут і так усе зрозу-

міло.

Така миттєвість трапилась, що от зараз, цієї хвилини, біль-

ше нічого не треба.

Ідеш та усміхаєшся. Короткий спалах всесвітньої гармонії.

* * *

…Штрикнула думка про Роберта та його сімейство. Після сво-

го похапливого від’їзду, а точніше — втечі, говорила з ними

118

лиш кілька разів, і то коротко, без зайвих слів. Та й Марина

весь час була зайнята, скаже два слова — і передає телефон

Роберту. Брат запитував та відповідав доволі сухо, і Каролі-

на відчувала себе невдячною хитрункою, що скористалась до-

бротою близьких людей, влаштувала собі життя і втекла з до-

му, де її прийняли як рідну.

«Завтра неодмінно їм зателефоную, — вирішила вона, — по-

говоримо, як раніше, що ж ми як чужі… Ввечері, коли вони всі

будуть вдома». Але наступного дня знову не подзвонила.

* * *

— Поїдемо до твоїх у Висіч? — запропонував Олег.

— Поїдемо, — погодилась Кароліна.

Ото вже матиме незабутні враження! Поїдемо, лиш з обла-

штуванням кімнати закінчимо.

Кароліна так натхненно це робила, так тішилась великим

та малим закупам, чекала того другого, вигаданого нею, по-

верху, що Олег себе не стримував, смітив гривнями направо

й наліво. Буде робота, сказав собі, будуть і гроші. Він годен

був небо прихилити до її ніг, а не те, що здійснити мрію про

якесь там ліжко на високих підпорах. Ціну він у майстрів не

збивав, попросив лише, щоб усю цю конструкцію зі сходами

зробили якнайшвидше, бажано за тиждень, а тоді він запла-

тить усю суму, а зараз дасть лише завдаток.

— Чому ми такі марнотратники? — із задоволенням запи-

тувала Кароліна.

— Тому що за тиждень станеться дефолт, — обличчя Оле-

га зберігало цілковиту серйозність. — Мені секретну інфор-

мацію злили. Треба чимшвидше позбутись грошей.

— Правда? — з обличчя Кароліни злітала усмішка. Вона

йому вірила одразу.

Спустошували Олегову банківську картку натхненно й завзя-

то. Для Кароліни це було нове відчуття, Олег теж не думав про

119

день прийдешній. В азарті не обійшлося без зайвих покупок, зроблених під впливом хвилини. Піддавшись на вмовляння

продавця-консультанта, придбали електричну яйцеварку, і ре-

готали згодом до гикавки, неспроможні пояснити одне одно-

му, для чого вони це зробили. А тоді, повернувшись додому, подарували яйцеварку пані Стасі, і та надзвичайно зраділа, ви-

садила на кінчик носа окуляри, узялась вивчати інструкцію.

— А хочете, я вам іноді готуватиму? — у пориві вдячності