Галина Вдовиченко - Купальниця

підкреслити, що ти моя сестра.

— Поясни.

— Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що

ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслі-

дувачка. Нікого до мене не підпускає.

— А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпус-

кати? До чого тут ти та вона?

— Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не бу-

де даремною.

— А ти що думаєш?

Брат розвів руками, усміхнувся.

— Ти її відшивати не пробував?

— Ну й слово… Відшивати. Усе не так примітивно, як я то-

бі пояснив… Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила со-

бі в голову дурниці… тут не варто реагувати дубово. Не мож-

61

на тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити

ситуацію на гальмах. І все владнається.

— Роберте! Ти унікум.

— Чого це раптом?

— Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто

завдає тобі зайвого клопоту.

— Я краще по каву сходжу.

— Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного

разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся

зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.

— Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в ін-

ших.

— Я хочу бути на тебе схожою, — провадила далі Каролі-

на. — Не жалітися. Не копирсатись у минулому.

— Яке в тебе минуле…

— В усіх людей воно є. Але більшість з них весь час там ко-

пирсається, витягаючи назовні щось старе. Якісь образи, по-

биті цвіллю. А я не хочу. Зайшла в новий день, замкнула за

собою двері в попередній, усе, живу далі. І на сьогодні я жа-

літися не хочу. І майбутнього не хочу боятись.

— А ти хіба його боїшся?..

— Трошки є.

— Хоча страх — це нормально. Якщо його зовсім немає —

тоді в людини проблеми.

Роберт сходив по каву. Спитав, повернувшись:

— Слухай, Кароліно… Чому ти нікуди не вступаєш?

— Я вже пролетіла цього року. Здала тести з історії і тако-

го там понаписувала, що з інших предметів навіть не пробу-

вала, зійшла з дистанції.

— Не розумію, чому ти упівсили в школі вчилася.

— Було нецікаво.

Торкнулась братового зап’ястя, повернула до себе годин-

ник — час повертатись. Витягла з наплічника дзеркальце з ме-

реживним руків’ям, уважно і коротко обдивилась, чи все гаразд

62

в обличчі, поправила волосся. І боковим зором із задоволен-

ням зауважила, що брат милується нею, а може, просто задо-

волений тим, що вона користується його подарунком.

* * *

Різко й голосно дзенькали гральні автомати, наповнюючи про-

сторий хол кінотеатру монотонною штучною музикою; миго-

тіла відеореклама; міцний запах свіжого попкорну стояв у по-

вітрі. У квитковій касі, перед обличчям сяючого монітора, повернутого до відвідувачів, Кароліна розгубилась: як у цій

схемі глядацького залу орієнтуватись?.. Однак, поки Павло ви-

бирав їм місця, вже й зрозуміла: сірі клітинки означають, що

ці місця куплено чи заброньовано; жовті, зелені та червоні —

вільні, а кольором різняться залежно від вартості місць.

— Беру максі, — чи то запитав, чи то повідомив Павло, вса-

довивши Кароліну на одну з довгих отаманок з велюровим

верхом.

Вона чекала на нього, із задоволенням витягнувши ноги

в Марининих босоніжках, на піврозміру менших, ніж треба.

Працювала нині від ранку до вечора, бо Віта-Їжачок залиши-

лася вдома з хворим малим.

Павло повернувся з двома пляшками кока-коли і паперо-

вим відром смаженого попкорну.

— Це для кого? — засміялась вона.

— Для нас. Максі-порція. Фільм довгий…

Одна пара, приблизно ровесники Кароліни, обіймалися по-

руч, ні на кого не звертаючи уваги. Хлопець мружив очі, при-

ймаючи доторки дівчини до свого обличчя та шиї, раз у раз, нахилявся, торкався губами її губ. Старша жінка робила ви-

гляд, що уважно роздивляється навсібіч, насправді ж затри-

мувала погляд лише на тих двох закоханих. У неї на обличчі

було написано, що вона почуває себе ніяково, вторгається на

чужу територію, але нічого зі собою зробити не може, бо ці-

кавість бере гору.

63

Фільм теж був про кохання, але артисти не давали можли-

вості забути, що це лише фільм. Якби Кароліна була режисе-

ром, вона б у найважливішій сцені сказала актрисі: ні, усе не

так! Зроби те саме, але по-іншому; не обертайся так театраль-

но, не роби такі великі очі, будь природною. Вона б навіть по-

казала, як цю сцену варто зіграти. І їй бракувало в цьому філь-

мі чуттєвості, справжньої, прихованої, таємної, бо ті екранні