Юрко Покальчук - Озерний Вітер

Він повернувся до неї. Леа щойно зайшла у кімнату, вже вдягнена у давно просохлу свою звичну одежу. Трохи ніяковим, але ніби й хазяйським вже рухом поправила вона те ложе, на якому вони щойно лежали, і поглянула па Волина.

– Вдягайся-но, швидше! Ходімо! Адже я поспішаю! Це в тебе такий брат, який за тобою не дивиться, та й що з тобою може статися, коли ти так у лісі знаєшся, як у власній хаті...

Останнє, що Волин розповідав про себе з порад Перелесника, що він і його брат, якого вдавав Перелесник, лишилися тут на ціле літо аж до осені. Вони заготовляють ягоди і гриби, полюють, просто живуть, а вже пізно восени повернуться у свої краї, які звідси далеченько, туди лиш брат добре знає дорогу, а Волин сам і не втрапив би.

Батьки їхні давно померли, родичів мало, отож вони удвох так собі й живуть. Літо проводять тут на Озері, а зимою вертають у село, де стоїть батьківська хата.

Леа бідкалась, що вони з братом – сироти, бо так собі удвох живуть, і її увага до Волина і турбота ще побільшали. Тому вона знала, що він нікуди не поспішає, а в неї ж у селі, що недавно розташувалося неподалік від озера, батько, мати, молодший брат і дві сестри, та ще родичі й сусіди. Село маленьке, усі про всіх знають. Ще хтось забреде сюди та побачить нас разом – будуть потім пересуди та поговори в селі.

– Чому? – спитав Волин. – Що тут поганого? Адже ми кохаємось, це природно...

– Не вдавай із себе малого! – сказала Леа розсерджено. – Тим більше, я не знаю, де ти там жив і як, але ж видно, що розгуляний добряче, хоч і молодий, і все тобі просто. Не те, що я! Не знаєш, чи що? Село як повстане проти когось, то й вигнати може світ за очі, ще й прокляне і все таке! Людей треба шанувати!

– Я забрав би тебе з собою, якби тебе вигнали! – сказав Волин , і враз збагнув, що говорінь дурниці, і йому стало страшно і тоскно.

Він забув, на мить, але справді забув, що живе в Озері, що він – не така людина, як Леа, а щось зовсім інше і що його буття мас дуже мало зв’язку з її світом. А вже забрані її кудись, то й поготів – нема місця, нема нічого, просто неможливо...

Леа дивилась на нього залюбленим поглядом, а він поправився:

– Забрав би тебе, якби мав куди. Неодмінно забрав би. А то – хата виходить ніби братова, хоч і маленька, як от ця, де ми зараз. А в мене самого – лиш вітер довкола...

– Якщо ти кохаєш мене насправді, то, може, підеш до нас у прийми? Якщо хочеш зі мною жити, щоби ми мали спільних дітей, щоби...

Волин обійняв дівчину і закрив її вуста поцілунком, міцно притискаючи до себе. В очах у нього стали сльози.

– Ми ще поговоримо про все це докладніше, ще знайдемо якийсь вихід, а зараз – поспішаймо!

Вмить він одягся у те, що було на ньому, коли вони з Леою прийшли сюди, і, схопивши дівчину за руку, побіг із хатини навздогін западаючому за Ліс сонцю.

Захекані, спинились на березі Озера.

– Зачекай хвилинку, – сказав Волин і метнувся у кущі неподалік, звідки витяг обидва кошички, з якими Леа йшла по ягоди, вщерть наповнені суницями й чорницями.

– Оце так-так! – сплеснула руками Лса. – Коли ж це ти встиг? Диво та й годі!

– В мене було припасено заздалегідь, я назбирав усе ще до твого приходу, але заховав. Ніби знав, що знадобиться, бо забракне часу...

Насправді Волин лишив порожні кошики в кущах і гукнув на поміч Леса і його люд. Лес пробурчав, що для людей так багато працювати він не хотів би, але Волин вмовив, що це потрібно йому, Волинові. І старий приятель виконав прохання Волнна якнайкраще.

– Тепер удома мене не надто лаятимуть! – з полегшенням зітхнула Леа. – Але ж і гарні ягоди, та ще й стільки!

Волин пройшов з нею Лісом мало не до самого села, несучи кошики. Це вже не вперше проводжав він Леу, дивився віддалік на людей, па хати, коней і корів, яких ті люди попривозили з собою. Приходив він сюди і сам, спостерігаючи за людьми десь із високого дерева або з кущів, намагаючись зрозуміти, пізнати ближче, осягнути той світ, у якому народилась і жила Леа.

Часом він бачив там і її, бачив хату, її батьків, усю їхню родину. Високого ставного батька з великими чорними вусами, завжди у крислатому солом’яному капелюсі, повнувату, сказати б огрядну, матір з лагідним голосом, яким вона кликала малих дітей їсти або ж закликала курей чи гусей.

Усе здавалося Волинові казкою. Дивовижною, надзвичайно цікавою, манливою, привабливою казкою, куди цікавішою від тих, що розповідав йому старий сом про озерне життя чи Лес про лісові пригоди. То все було цікаво, але то був звичайний Волинів світ, там він розумів усе одразу, а тут... Люди були схожі на нього, але – інші. Всі одягнуті, та ще й чимало одягу чомусь натягали вони на себе. Повсякчас клопоталися біля хат, біля худоби, ще й обробляли ділянки землі, щось сіяли, використовуючи для цього коней і биків.