Юрко Покальчук - Озерний Вітер

– Я замерзла, але... тут нема у що переодягтись...

– А навіщо? – спитав Волин і в ту ж мить згадав, що люди соромляться своєї природності. І одразу ж додав: – Можеш закутатись у рядно чи в хутро.

Вона закуталась у рядно, всівшись на тому лежаку, який був засланий стертими шкурами. Тут вже було чисто, вона все це витрусила і повитирала. Волин пішов надвір, вивісив її одежу, аби сохла на сонці, а тоді вернувся і сів біля Леі на лежак.

Вона злякано дивилась на нього, але не зробила жодного поруху, коли він обійняв її, притпс до себе, поцілував у щічку. Сиділа непорушне, аж доки він не розгорнув ряднину, в яку вона була закутана, обіймаючи її за плечі і лягаючи біля неї, і не торкнувся своїми вустами її вуст.

Лише тоді й вона схопила його в обійми, міцно притискаючи до себе, спрагло розкриваючи вуста і зливаючись із ним у довгому жагучому поцілунку.

І тут, тільки-но вуста Волина знайшли розкриті і спраглі вуста Леі, щось вибухнуло в юнацькому серці і потьмарився світ. Волин не знав, скільки це продовжувалось, тільки відчував палахкий дотик Леіного тіла, розгаряченого, тремтячого, чув, як його завжди холодне, наче озерна вода, тіло раптом теплішає, набирає зовсім іншої якості.

Він зірвав з себе непотрібну одежу, ще мить – і юні, прекрасні тіла двох закоханих злилися у вічному екстазі кохання, у тій музиці життя, вище і краще якої немає в усіх світах і вимірах.

Вони отямились вже під вечір. Після гарячих сплетінь і жагучих обіймів, що тривали чи не цілий день, вечір застав їх сонними і розмореними на лоні їхнього щасливого дня.

Вони прокинулись, коли сонце вже котилося на захід, і певний час обоє не розуміли, що з ними, де вони і навіть хто це обік.

Та враз, коли отямлюються коханці після сну-забуття і знаходять те найближче, що їм зараз до душі і серця, поруч себе, перше і єдине бажання у них – знову кинутися в обійми. Лиш коли настає ранок, такий, як у Волина і Леі настав вечір, то обійми після сну означають водночас і «доброго ранку», і «до побачення». Вони лежали ще трохи обійнявшись, у зграбному і зручному їм переплетінні рук і ніг, яке, може б, сторонньому оку здавалося незручним чи дивним. Але закохані точно знають вигини тіла і місця вдалих дотиків, віднаходять їх безпомилково, бездумно, самі тіла шукають одне одного вже через дотик, через мову тіла, через тепло іншого, віднаходячи нові й нові істини про кохану істоту.

– Мені треба додому! – сказала Леа сумно. – Мені треба якнайшвидше додому, бо мені перепаде, та ще й як. Пішла у ліс по ягоди – де ті ягоди? Що я робила так довго в лісі?

– Все буде гаразд! – сказав ВолшІ усміхаючись. – Про це вже я потурбувався.

– Як це?

– Побачиш.

Волин сів не лежаку, голий, забувши вже про те, що люди повинні соромитись свого тіла, або відчувши, що зараз можна не соромитись. Він озирнувся, і раптом йому здалося, що він усе тут знас, що він вже був тут колись, що навіть із заплющеними очима вийшов би звідси, не наштовхнувшись ні на що.

Він намагався ні про що не думати зараз, тільки лиш про Леу, але з ним щось коїлось.

– Ти завжди такий холодний, бо звик ходити легко вбраний у будь-яку погоду, а тут ось нарешті зігрівся трохи, – сказала Леа. – Однак ти значно холодніший за мене! Ось торкнись мене! А потім себе!

Волин знизав плечима, не відповідаючи. Але це й була одна з причин його розгубленості. Він почував, що тіло його пульсує інакше, що в нього тіло тепле, не озерне, як завжди, а скоріше земне, як у Леса чи просто у білки, чи зайця. А не як у риб, серед яких він жив.

Крім того, він дивився на розчинену скриню, до вмісту якої так і не торкнувся, після того, як розчинив її і збагнув, що знає, що у ній лежить, що знає ті речі, які там є, і що це його речі, саме його, Волина.

Чиї це чари, він не знав, але тут вони були присутні, хтось зачарував усе це. Хтось вищий за нього – і це не була Царівна О, він її чари розпізнавав зразу, – правив у цьому плині подій, і йому стало лячно. Але так, як бувало перед стрибком на інше дерево, коли він вчився у білки і знав, що найпевніше може впасти, а не дістатися далекої гілки, і все ж – стрибав.

Так і зараз. Він розгорнув одну за одною одежини, які виймав зі скрині, – сорочку, штани, теплий кожушок, постоли, онучі – геть увесь одяг, який міг мати його віку селянський хлопчина. І увесь цей одяг був йому знайомий, ніби снився колись, ніби він знав усе про нього, геть усе, як і решту в цій хатині.

Може, Род, що керує долями усіх, скерував мене якимось особливим шляхом зараз? Може, за цим стоїть невідоме мені, незнане і так само прекрасне, як... Леа?