Юрко Покальчук - Озерний Вітер

Деякі речі Волин розумів одразу ж, вони ніби зринали з глибини його знань, а деякі – не міг збагнути ніяк і боявся спитати Леу, бо міг би зрадити своє незнання, викликати в ній підозру щодо себе, підозру, якої найбільше боявся.

Бо це могло б зруйнувати усе. Те все, що зараз складало Волинове літнє щастя.

Волин і Леа підійшли близько до села, вечір уже запав, і в сутінках багряно-червоно світилися у селі багаття, горіло в печах, палилися каганці, і вогні творили образ села таємничим і навіть страшним для Волииа.

Він поцілував Леу, й вона побігла до свого дому, а Волин стояв іще певний час під деревом і дивився, як зникав у сутінках її силует, як уже зникла вона у своєму дворі, як зачинилися за нею двері, як вийшла згодом її родина вечеряти надвір...

Останнього він уже не бачив, лиш уявляв собі, йдучи назад, до Озера. Йшов повагом, сумний, замислений, занурений у глибоку зажуру. Бо радість, яку він спізнав сьогодні, була надзвичайно високою, здавалося, такого він не знав ще. Але за цією радістю крилась прірва, що лежала між ним і його коханою, прірва, через яку він проклав тоненьку хистку кладку, що могла кожної наступної хвилини впасти і щезнути назавжди, лишивши їх по різні боки буття у близьких, але й неймовірно далеких їхніх світах.

У нього почало пекти в грудях, у животі, і він збагнув, що надто довго був поза водою, що він не може без води, і тому Леа – це літня казка, це – чудовий сон, це – прекрасне марево, яке творить Перелесник у хмарах, граючись і розважаючи лісовий і озерний люд.

Йому захотілося плакати, а потім – вмерти. Він не хотів більше так жити, не міг, не хотів бути кимось, хто є ніким для найкоханішої істоти.. Але все було неможливе. Сльози проступили у нього на очах, але спрага дедалі більше сушила його, і він збагнув, що вмерти так він не зможе, лише довго буде мучитись, поки хтось не вкине його у воду, як велику рибу. І він захотів побачити Перелесника. Ось хто може йому порадити, ось хто його друг, він знає все, і вже що-що, але. про такі справи...

Волин зосередився і вже на березі нічного Озера, що лагідно сріблило до нього оповиті місячним серпанком води, послав у повітря, зібравши останні сили, клич до Перелесника.

Потім, швидко роздягнувшись, поскладав у звичному місці свій одяг, який вбирав тільки тоді, коли приходила Леа. Одяг попервах дуже заважав йому рухатися, сковував його, а зараз уже здавався звичним і невідчутним. Волин із насолодою пірнув у Озеро.

Рідне його Озеро, яке він так любив, у якому був такий люблений усіма і яке починав зраджувати, віддаючись іншій, далекій, звабливій, чужій стихії людського світу.

Уперше вода здалася Волинові прохолодною. Нехай лише на мить, щойно він увійшов у воду, але вона таки охолодила його, і Волин здивувався – невже його так зігрів той гарячий струмінь, що вибухнув всередині, коли він уперше поцілував Леу.

У воді юнак ураз заспокоївся. Звичне середовище, безпечний світ, усе звідане до найменшого камінчика на дні. Озеро спало, і він підплив до густого куща водоростей, що розрісся під острівцем посеред Озера. Густе темнозелене латаття плавало по воді і тонкими довгими стеблинами в’язалося із дном, а довкола цих стеблин, ніби між маленькими колонами, вже висіялось чимало іншої озерної зелені. Колись Волин знайшов собі там куточок, в якому любив мріяти на самотині, спочивати, коли не хотів нікого бачити, ні з ким спілкуватись.

Тут він і заліг зараз, розніжено й знеміжно вкладаючись на м’якому килимі з моху й ряски, який він сам вимостив, і забувся таким глибоким сном, якого він ще ніколи не зазнавав у Озері. Він прокинувся і ще напівсонний пошукав руками Леу, не тямлячи, де він. Потім розплющив очі і збагнув, що він удома, в Озері, зітхнув і, відштовхуючись від дна, виринув на поверхню, ще не думаючи ні про що, не бажаючи думати.

Приємність у всьому тілі нагадувала вчорашній день. Він почував, що змінився, але не думав, не згадував, як і що з ним сталося, лиш бездумно розводив руками, вибираючись на поверхню Озера, густенні водорості, що зеленою стіною сягали від самого дна до озерного свічада. Вже перед поверхнею вони стали такими густими, що довелось розвести їх майже із зусиллям, аби дістатись повітря.

Він зробив ще один порух, звільнив собі отвір у водоростях і випірнув крізь нього на поверхню Озера. Сонце стояло вже високо, мабуть, було десь близько полудня. Від яскравого світла він примружив повіки, а коли розплющив, то просто перед своїми очима, мало не впритул, побачив очі Царівни О і її прекрасне сумне обличчя.