Юрко Покальчук - Озерний Вітер

Волин вже боявся своєї Долі, страхався її, вчуваючи в своєму близькому майбутті нескінченні біди і страждання. І тому обійми такої близької звабливої Царівни О часто були йому єдиним прихистком.

Але не завжди. І чимдалі рідше

Вона розуміла, що міняється в ньому щось, але не зачіпала його. Чекала волі Рода.

– Чого ти ходиш з нею так довго? Розкажи їй, яка вона гарна, яка вона чудова, дихни на неї глибинною силою своєю, поцілуй – і вона твоя... – радив Волинові Перелесник.

Але Волин зволікав, усе не міг підступитися до дівчини ближче. Аж одного разу Перелесник прилетів і загукав до нього.

– Гей, іди-но сюди!

Волин випірнув із води, вмить був на березі.

– Слухай, я зовсім забув. Це ж для тебе якраз те, що треба. Тут, досить недалеко, у Лісі, є покинута напризволяще хатинка. Вже давненько там ніхто не живе. Я про неї й не пам’ятав, а оце летів та оком кинув ненароком і відразу про тебе згадав. Отож піди гуляти до Лісу із дівчиною у тому напрямку. Знайдете хатинку, а далі – то вже дивись сам.

При цих словах Перелесник притьмом злетів у хмари і щез.

Ліс шумів погідно і доброзичливо. Волинові було приємно. Лісові друзі, здавалося, сприяли йому, бодай у настрої. Тихо, лагідно й спокійно було у Лісі. Прохолодно, але тепло. У шовкових загінках квітучої й духмяної пущі хотілося розчинитися, увібрати її пахощі в себе, з’єднатися з нею і забутися у приємному спокої...

Такий був настрій у Волина, коли він і Леа блукали ніби навмання Лісом, то тримаючись за руки, то розходячись різними стежками неподалік і гукаючи одне одного, то раптом грайливо бігали одне за одним, намагаючись спіймати, щоби самому вирватися і також навтьоки, аби ловив інший.

Повітря аж гусло від почуттів, які їх переповнювали, і Ліс радів святу, буянню літньої радості.

Леа утікала, а Волин наздоганяв її, коли вони обоє рантом вибігли на галявину і зупинились, здивовані.

Перед ними стояла старезна, посіріла від часу, вочевидь давно покину І а, хатина зі скособоченими бурими стінами і прогнилим від дощів у багатьох місцях дерев’яним дахом. Перекошені двері все ж були зачинені. На невеличкому подвір’ї перед хатинкою розташувалась літня глиняна пічка, майже цілком розвалена, зграбним чотирикутником неподалік лежали колоди, що колись, певне, правили людям, що тут мешкали, за лавки та ослони, і вкопаний серед них у землю стіл, який складали просто кілька товстих дощок, набитих на широкі, в обхват завтовшки пеньки.

– Ой, дивись, хата! – сказала Леа, раптом затихла і пригорнулась до Волина, і тепло її тіла, як завжди, хвилею збурило у Волинові неспокій крові.

– Бачиш, – сказав Волин. – Тут колись жили люди. А зараз тут ніхто не живе. Дивись, яка трава перед хатиною.

Йому було дивно бачити людську хату. Він ніби й бачив таке колись, в кожному разі, хатину, де живуть люди, він уявляв собі саме такою, але зараз, коли він дивився на цю хижку, ставало йому якось млосно у грудях, щось непокоїло його.

Він не любив у собі це відчуття, такі настрої рідко поймали його і завжди були пов’язані з якимось незнанням, з чимось новим, що йшло йому назустріч, що вирувало десь поряд, десь обік і мало вирватися на поверхню його буття конче несподівано, непередбачене...

– Ходімо подивимось, що там усередині! – сказав Волин і рушив уперед.

– Я боюсь, – прошепотіла Леа. – Може, там хтось є?

– Ну звідки там хтось може бути, коли довкола поросли такі густі трави? Ходімо, я знаю, що там давно нікого нема, хижка стоїть порожня з давніх-давен...

Волин знав, що це й була якраз та хатина, про яку казав йому Перелесник. До неї він, власне, і прямував з Леою. Але що людська хата викличе в нього отакий моторошний стан, він не сподівався і тому хотів якоюсь рішучішою дією перебороти його.

Вони підійшли до дверей, Волин схопився за дерев’яну ручку і смиконув, але двері не відчинялися. Смиконув ще раз, але з роками хата перекособочилась, і двері аж ніяк не хотіли йому піддаватися.

Він рвонув їх до себе вже із зусиллям, але й зараз вони не зрушилися, і йому здалося враз, що хтось там тримає їх ізсередини і водночас шепоче йому на вухо: не ходи туди, облиш хату, буде лихо, не заходь!

Але Волина вже пойняв шал, і він зібрав в собі ту силу, яка могла би, якби він схотів, підняти й усю Ідо хатку в повітря.

Тут двері враз піддалися, виламалась з них лише нижня частинка, заскрипіли жалібно на точених дерев’яних завісах, які дивом якимось ще не перетліли зовсім, і з хати війнуло забуттям, порожнечею і сумом.