Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Іван хоче написати щось про щура — може, оповідання, може, трактат (трататат, каже Іван), та не знає, з чого почати. Іноді думає, що можна б почати з опису щурячих очей, які вдивляються в темряву. Слово «трактат-трататат» він знає з синього «Философского словаря», виданого ще в совєтьські часи, старого й обтріпаного, як багато книжок, що дісталися йому від батька.

Згадавши про батька, Іван подумав, що таки треба відгукнутися на мамин поклик. Відгукнутися й неодмінного спитати про батька. Чогось йому здається, що мама знає, де батько тепер. Іван підвівся з колоди, на якій сидів і споглядав подвір’я, щоб іти до мами, та мама його випередила. Вона з’явилася з-за вугла хати, як богиня помсти за синову неслухняність й удавану глухоту — худа, розтріпана, наполовину сива.

— Ідоле окаянний, чого ти стовбичиш, як те опудало? Хіба ти не чув, як я кликала?

— Чув, матусю, та мене обхопила світова скорбота, — відказав Іван і трохи зіщулився, бо зрозумів, що мати шукає поглядом дрючка.

— Я тобі дам скорботу, я тобі дам світову, іскри тобі посиплються, — мама таки намацує очима ломачку і поволечки нагинається, аби її підняти.

Але Іван маму випереджає. Він хапає ломачку, хоче її відкинути, та раптом передумує. Він простягає шорстку і ще мокру од вранішньої роси ломачку мамі. Мати дивиться на сина спершу трохи ошаліло, а потім у її погляді показує дзьоба дивний чорний птах.

— Та беріть вже, матусю, бийте, коли вам так хочеться, — каже Іван і тицяє ломачку в матусині руки. — Я собі витерплю, така моя доля.

З його очей витискується сльозинка.

Одна-однісінька.

«Чому не дві, а хоча б три? — думає Іван. — Чого ти, око, таке скупе?»

— Ну не гаспид же окаянний, ну не одоробло ж ахтиянське, — вириває мама ломачку з синових рук і жбурляє геть.

— Чого ви-те, мамо?

— Чого? Він ще й здівається над рідненькою матір’ю. — У мами виходить «ріденька». — А щоб тебе підняло та над хлівом перевернуло. Марш гній викидати, гаспиде троямирський.

Під конвоєм матері Іван іде до хліва. Уявляє, як би він летів над ним і неодмінно впав би над тим місцем, де рохкає льоха. Ряба породиста льоха й цього року привела шестеро поросят, незважаючи на свій поважний, як для свинячого племені, вік. Та всіх забрала старша Іванова сестра Нюра, яку Іван прозиває Нюрка — розпатлана дзюрка. Або Нюрка — не зашита дзюрка. За те сестра неодмінно обзиває його придурком. Та до цього слова Іванові не звикати. Воно як реп’ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов. Іван пробував опиратися — хай Нюрка-дзюрка зоставить їм хоча б одне поросє, восени на празника (його, Іванового празника — Івана Богослова) заколють і матимуть свіжину.

— Ням-ням, — сказав Іван. — Ми тоже з мамою хочемо їсти.

Але Нюрка на те сказала, що свіжини вона їм принесе, а поросята потрібні на продаж, вона ж вчить у місті на дохтурку доньку Ліну.

— Я же Ліночку вчу, ще й тебе, придурка, колися полічить, як надумаєш скапаратися, — сказала Нюрка, — ци як зновика краски вип’єш.

То вона натякала, що Іван колись улив до банки з рештками червоної фарби (банку знайшов на дорозі коло магазину) води (кип’яченої, бо, як кажуть мати, дурний він-то дурний, та хитрий) — надто вже хотілося попробувати саморобного червоного вина. Вина, бо до тої суміші додав трохи самогонки. Вона й порятувала його од опіків і капітального отруєння, як сказала фершалка з сусіднього села. А так виблював, промили шлунок, і живе Іван, як ні в чому не бувало, тільки часом жолудок поболює. Хоча скільки там випив — ковток чи два…

Іван підходить до дверей хліва, спиняється. Стоїть і дивиться на матір. Жде. А чого? Маминого слова?

— Ну, чого тобі?

Мама явно чекає якоїсь каверзи. Іван мусить виправдати її сподівання.

— Я викину і гній, і чого треба зроблю, — каже Іван. — Все зроблю, тико скажете мені їдне…

— Що ще? Зновика про того заблуду мучити будеш?

— Ага… Тико не про заблуду питатиму, а таточка мого рідного…

Іван, здається, от-от заголосить. Мати не витримує і б’є його свею худенькою висхлою рукою. Одвічна їхня суперечка: Іван хоче дізнатися, куди ж подівся батько, вірить, що він десь таки живий, а мати… Іванові часом здається, що мамі ті згадки насправді приємні, що не так вона вже й злиться. Більше для відімості, для ока.

— Мамо, — каже він. — Матусю, я не буду більше питати про тата. Хай би він згорів і вигорів. Синім і зеленим вогнем. І чорним та білим. І тим, що як руда краска…