Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Негайно застрельте цього проклятого лева! — наказав заступник міністра. — Я певен, його високопревосходительство пан федеральний президент схвалить таке рішення. А за життя громадянина Юкрейни відповідає головою вождь Самбутсахве.

І лева застрелили. Вибрали момент, коли лев знову став поруч з Іваном. Правда, перед тим, як вистрілити, стрілець з особистої королівської охорони опустився на коліна і звівши очі й руки до неба, попросив у богів його народу прощення за цей постріл і це вимушене вбивство. Попросив простити і серце та душу царя звірів, на якого мусить підняти руку і послати в його серце пекучий вогонь смерті.

Охоронець був вправним стрільцем. Куля з рушниці з оптичним прицілом влучила точно в левине серце. Це була потужна розривна куля, яка не лишила серцю царя звірів жодних шансів. Лев рикнув — важко і здивовано і впав на коліна. Іван здригнувся і кинувся до лева.

— Великий Коте! — розпачливо, здавалося, на всю савану, закричав Іван.

Він припав до лев’ячої гриви. Гладив її і просив не вмирати. То ж якась помилка, що по нім стріляли.

— Чого ж ти не відпускав мене? — Іван прошептав це у саме лев’яче вухо.

А у великому оці, що згасало, він прочитав: «Я знайшов собі друга», — сказав йому останнє, що міг ще повідомити Великий Кіт.

Коли зграя людей наблизилася, Іван плакав, як маленька дитина. Таумі підійшла, підвела його і пригорнула до свого тіла. Іван схлипував і жалівся їй мішаниною з українських і англійських слів.

Принц Комутахве наказав поховати лева за звичаєм народу ібіро, тобто просто обкласти камінням, доки громада не вирішить, що робити з ним далі. Хай левиця, якщо вона в нього є, прийде і попрощається зі своїм володарем. Коли обряд було здійснено, один з ібірійців взявся щось видряпувати на найбільшому камені. Коли він закінчив, Таумі просила дружину Комутахве перекласти, що там написано.

«Тут поховано лева, який дружив з білим чоловіком, котрий не боїться левів», — прочитала принцеса.

— Я хочу додому, — сказав Іван.

І хоч він вимовив це своєю мовою, Таумі його зрозуміла. Проте належало ще відбути прощальну вечерю в короля. Кортеж вирушив. Коли вони від’їхали трохи, побачили обіч дороги левицю з двома маленькими левенятами. Потішні великі кошенята дріботіли за матір’ю. Та ж, коли угледіла вервечку машин, спинилася і провела її довгим сумним поглядом. Іван помітив трійко звірів і одвернувся. Він уже не плакав. Тилько серце стискалося й на очі наповзав туман — майже як тоді, коли не стало тата Миколи.

У цій абсолютно правдивій історії лишилося повідомити кілька речей. Про те, як Таумі все ж побувала разом з Іваном на могилі Туммі Маліколоне. Як стояла на пагорбі-могилі й дивилася на безкраю савану й думала, що з цього місця починається Африка і її рід. А може, й цілий світ. В Абуджі, нігерійській столиці, куди вони прибули, в українському чи то посольстві, чи представництві Таумі Ремпбелл таки знайшла людину, яка знала українську мову. І зробила Іванові кілька пропозицій.

Треба сказати, що вождь-король Самбутсахве на прощання щедро обдарував Івана. Йому дісталося з півтора десятка різноманітних масок, стільки ж цінних виробів місцевих народних умільців — всілякі персонажі місцевої міфології у вигляді статуеток, вирізьблених і випалених картинок. Подарував і чоловіче вбрання, а дізнавшись за посередництвом англійської мови, що в Івана є мама — ще й довгу жіночу святкову сукню. Ну й коробочку, на дні якої на подушечці лежав маленький, але вельми цінний блакитний діамант.

Іван дякував не надякувався, хоч і не знав, де ту одіж він буде носити.

Пропозиція ж Таумі була такою: Іван переїжджає до неї в Америку, якщо забажає, забере туди й маму. Буде в котромусь з її маєтків садівником чи будь-ким, за бажанням — навіть управителем.

— Дєкую вельми й привельми, — Іван церемонно вклонився. — Дєкую, сестричко. Тико я додому хочу. В Кукурічки. Тамечки вже скоро бульбу треба садити, а перед тим гній розкидати, мама самі не впораються, та й сестрі помогти тре, ну, а садок у нас тоже є, я мамі ще зимою деякі голєчки обіцєв обрізати. Так що, звиняй, сестричко, мені в Кукурічки тре, кров з носом. Радий би до Америки, так ніззя.

Вперше назвав Іван Таумі сестричкою. І справді, почувався до неї так, нібито він тепер неїн брат, а вона — сестра. Ни то що любов минулася, а щось змінилося в Іванові, щось ото тутечки, в Африці цій, де, кажуть, і зими-то полюцької не буває, з ним трапилася. Може, навіть після тої стрічі з Великим Котом. Левом, знав теперки.