Ірина Савка - Осиний мед дикий

Останні роки Христина ходила коліньми. Гачком плела грубі накладки на коліна, щоб було легше ними сунути. Коли дощило, сиділа в хаті і через вікно дивилася на Парасю, як та припинає козу, як заганяє курей, що ще мають охоту попортатися на подвір’ї. Найбільше ж любила дивитися, як Парася гладить по голівках сусідських бахурів, а зокрема малу Ганнусю, що чекала на книжку про Марка Проклятого, про гірських опришків, чи інші оповідки, які жінки берегли з часів свого дитинства. Вони часом і самі ставали дітьми: читали казки, роздавали великодні писанки, вчили малих тримати писальце і воском виводити узори, розказуючи, що кожен означає.

Ще два дні тому Христина просила Парасю розчесати її і зав’язати дівочу хустку з червоними торочками. Довго дивилася в жовте потріскане люстерко, наче відшукувала себе іншу, ту, повну краси і молодості. Задумано розгладжувала негнучкими пальцями карбовані рясні зморшки і бліді губи. «Щось то не добре», — дивлячись збоку, думала Парася.

Вони приїхали сюди молодими і вродливими, з особливо м’якою і колоритною лемківською говіркою, якої не цуралися впродовж життя.

До церкви одягали свої строї: плісові спіднички, що розвівалися дзвоном, шиті бісером короткі корсети і розкішні фартушки. Вбиралися для себе, хотіли чутися, як вдома. Бо для кого іншого могли то робити? Не вернувся з війни коханий Олекса, і Христина з болю чи з обітниці не глянула більше на жодного парубка. Не дочекалася з лісу свого Ромця і Парася: поліг невідомо де. Боялася шукати його слідів і тільки ночами плакала.

Тутешні парубки, яких було мало, обирали місцевих дівчат, оминаючи красивих лемкинь, а вони, гордовиті, не дуже за тим банували. Село, в якому замешкали, було гористе, нагадувало про рідні місця. Може, тому пішли сестрички пасти колгоспну отару. Цікаво було спостерігати, як з горба котився великий живий клапоть вовни, а за ним бігли дві чабанки, дві об’єднані в одну долі. Вівці дряпалися на вершок горба, а сестри співали «Гори наші», уявляючи велетенські свічки ялиць і пишні хмари, що мчали вмивати вранішнє сонце.

Чекати можна довго, коли є кого і є надія. Літа збігали, змінювала зима літо, сумніли личка сестер. Колгоспна ферма забирала час та здоров’я. Тільки весна приносила посмішку і радість. Вже після Вербної неділі йшли вони до лісу по молоду кору і перші трави (бо фарбували писанки в зелах) і бралися за писальце. Їхній великодній кошик цвів розмаїттям барв. Манили око писанки та святковий рушник.

— Хрúстос вóскрес! — віталися. Низько клонили голови у хустках з червоними торочками і роздавали писанки. Багато хто довго їх зберігав у креденсах серед келішків і різних дрібничок. Люди звикли до цього милого ритуалу: знали, щойно в церкві прогримить «Миром Божим із небес Христос воскрес!» — отримають від сестер дарунки…

Та от уже кілька літ сестри не роздають писанок. Уже давно їхні руки не тримають писальце, неправильно розтікається віск, гублячи форму магічних знаків. Стали обидві хворі і немічні. Христина не може досунути до церкви, не тримає вже палиця і Парасю. Танцює в руці, ніби глузує з її безсилля…

Весняний день кидав світлу тінь на Парасю, котра не хотіла сідати, як не просили її молодиці, і лише налягала на палицю. Мовчки гріла холодну руку сестри. Спиною чула півсела жіноцтва, що ледве вмістилося в маленькій хатині. А на дворі — повно чоловіків без капелюхів.

— Страдниця вже своє відболіла, — гомоніли люди.

Поодаль стояв гурт дітей з букетами білих ромашок і пуп’янками нерозквітлих піонів, що нагадували великодні писанки.

Раптом з сонячного чистого неба на непокриті голови випав рідкий крапнистий райдужний дощ.

Цісар важко волік додому свої розбиті, викривлені кирзаки. Порожня поштарська сумка теліпалася на плечах і била по крижах. Легко сказати — мале село, але перейти його вздовж і впоперек непросто. Де Котярський кінець, де Телепівка, а де Стависько? І все по грузькій дорозі. Пошти повна торба: бо хто добровільно не виписував газету, тому примусово давали її на доважок. От і доводилося кричати на кожному подвір’ї:

— Ґа-зе-та!

Іванові — «Шлях комунізму», Петрові — «Правду», молодим давали «Комсольську правду». Дехто виписував «Вільне життя», шукаючи хоч там вільності.

Баба Юлька хотіла грубшої газети, щоб було чим загортати яйця, аби не побилися. Зрідка їй приходили листи і посилки з-за кордону, часом бандеролі з шаляновими хустками.