Ірина Савка - Осиний мед дикий

Любив її щиро, беріг родину, свою прадідівську землю, свідомий був того, що готовий віддати за них життя… Це був не сон. Не знав Влодко, чи це зрада, чи випадок. Раптова облава застала його, коли міцно спав у молодому сіні на оборозі, розкинувши руки, ніби хотів злетіти. Мариня в синьому досвітку вдивлялася в обличчя чоловіка. Важка коса лежала на його плечі — не знала й не думала, що це їхня остання зустріч і остання ніч.

Облавці з матюками зіпхнули їх, ніби снопи, з оборога і, як шуліки, накинулись на Влодка, що дав волю своїм міцним кулакам. Скрутили, зв’язали. Мариня стояла посеред сонного подвір’я, опустивши голову, в спідній сорочині, з якої соромливо випорскували молоді груди. Солдати обмацували її хтивими поглядами:

— Ади, яка краля розкішна! Ніби в молоці купана.

Її ще не били, ще не ґвалтували. Все це було потім. Покидали їх на фіру і повезли невідомо куди… Вогкі від крові стіни, крики і давкий стогін. Не знала, де діти, де Влодко? Не мала на собі найменшої вини. Били… Обірвали косу… Струпом вкрилося все тіло… Поламали пальці… Вже коли почала блудити словами і дивно посміхатися — відпустили на волю. Не пам’ятає Мариня, як добралася додому і скільки йшла…

Хати не було, стояло саме згарище. Відпорпала з попелу напівзгорілу скриню, в якій зберігала свій посаг. Розвісила по городженому плоті вишивані сорочки Влодка, свої обгорілі плахти і весільний вінок, що чудом уцілів і гойдався на плоті червоними рожами і зітлілими стрічками…

Хтось приносив нещасній горня молока, хтось гладив зболені плечі, а Мариня годинами мовчки сиділа біля своїх врятованих скарбів. Часом чекала Влодка, а часом навіть не пам’ятала, де вона, хто вона. Спала під плотами, на погариську, або йшла шукати дітей і Влодка. І так багато літ. Не одну одежину з чужого плеча зносила жінка. Чудова коса не виросла вдруге, куйовдилася сивим віялом над колись гарним чолом. Не слухалися поламані, криві пальці. Напружені очі завжди когось шукали, але не плакали, бо забули гіркоту сліз. В них не було злоби, лише світилося прохання віддати їй те, що їй належить: дітей, дім, коханого Влодка…

Давно не було Марині в селі. Де вона? Хто відповість за її долю, хто прихистить скривджену душу? Де знайде свій спокій Мариня? Які стежки і дороги заспокоять її зранене тіло? Хто відповість за все?..

Місто жило тривожним життям. Усюди панував страх. Люди дивилися здебільшого під ноги і не відразу помічали жорстоке видовище: під дверима церкви, яка була окрасою центру міста, сиділи у неприродних позах три молоді чоловіки. Вони були мертві. Закривавлені голови і неживі очі дивилися відверто на цю землю, на це синє серпневе небо. З мертвих губ у них стирчали довгі самокрутки з паперу, а на грудях висіли на мотузках вузькі таблички: «Убийцы». Енкаведисти зігнали людей з навколишніх сіл для впізнання. Їх групами привозили до церковних дверей. Люди хрестилися, низько кланялися і шепотіли тремтячими сухими губами:

— Не наші, не знаємо…

— Зачем креститься? Ти смотри, смотри на тех, кто папиросы курит , — реготали москалі.

Юганка була в тому натовпі. Погане передчуття стискало груди. Ще тиждень тому бачила Івана. Того вечора віддала йому сорочку, яку крадькома вишивала. Просила, щоб берігся. «Ні, його там немає», — втішала себе, і важкі ноги ледве згиналися в колінах, відриваючись від землі. Біленька хустина була насунена на саме чоло, проте струнка постать не могла сховатися від лихого погляду. Її помітив молодий енкаведист з колючими очима і шарпнув за руку.

— Ну, молодая, смотри, не твой ли там папиросы курит ?

Юганка повільно підвела голову і важким поглядом з-під хустки ковзнула по хлопцях: «Він! Він, мій Іван… — кольнуло в серці. Щось тягуче рвалося всередині, гаряча млість підступила до горла. — А ще Петро і Павло — близнюки, співаки на все село, котрих соловейками називали…» Болюча думка поволі ставала реальністю, диктуючи правду: «Чому розірвана моя сорочка, чому в Івана так дивно розплющені очі?» Гарячі молоточки стукали в голові, жінка не допускала помислу, що він мертвий, вона хотіла мати його живого… Юганка, ставши напроти трьох скараних, глибоко клала хрест: на чоло, на груди, на рамена, без боязні, низько до землі поклонилася і коротко видихнула:

— Не знаю, не мій.

В очах потемніло, тіло обм’якло, впала на коліна і тихцем, як молитву, шепотіла: «Івасю мій, ти з ними! Слава Україні!»

— Что-то здесь нечисто! — прискочив енкаведист. — Почему такая бледная? Знаешь их? Твои?!