Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Та чого ти причепився до молодиці? — вступилася за неї Параска, висока, повновида. — Хіба не бачиш, у тяжі вона? То чи можна їй дивитися на таке страхіття?

— Что значиш в тяжи? Тяжлое что-то? Гири, что-ли? — зубоскалив.

— Колись будуть і гирі, прийде час — і все зважимо, — Параска говорила повільно, без страху, тягуче, незрозуміло, і це, на диво, не дратувало, а забавляло його.

— Так ты скажешь, что такое тяжи, тетка?

— Дитинка в неї буде, мамою стане, розумієш?

— О! Теперь понимаю .

— Тож яка тебе мати родила?! — сумно мовила Параска, ховаючи вираз очей.

— Хорошая мать, Стешей зовут, — відповів енкаведист.

Юганка вже стояла — рівна, бліда, з очима зраненої лані, яка шукає виходу.

— Ходи, дитино, не місце тобі тут, — потягла її за собою Параска.

— Цьоцю, я ще хоч трохи біля нього постою…

— Не можна, доню, не зарадиш йому вже… Та й старому Василеві несемо сумну вістку — сини ж, обоє… Боже, відверни цю криваву руку від нашого народу. Щоб їхні Стеші не народжували катів, — жебоніла.

Жінки несли в грудях журбу та гордість і, як дві зранені птахи, пробиралися крізь людський натовп, стиснуті і тремтячі губи якого шелестіли:

— Не наш, не знаємо, не бачили, не з нашого села, ні, не мій син, — а серце кривавилось і плакало з розпачу.

Стара Чичулиха сиділа на призьбі, виставивши тверді підошви до тепла. Здавалося, що ніяке сонце не нагріє її сходжені ноги. Від ранньої весни до пізньої осені вони топтали землю, місили болото, що чвиркало поміж кривими пальцями.

Коли Чичулиха йшла, то видавалося, що йдуть самі ноги, і лише десь позаду метляються костисті покручені руки. Голова бабина уважно розглядала дорогу, як кажуть — рила носом землю. Бо все було на бабинім шляху, а праці найбільше. Зараз вона нічого вже не робила — збиралася до свого Тимка: забула, скільки топче ряст без нього, і своїх літ теж не рахувала. Зморшкуваті повіки піднялися, викліпали з очей сльози, і Чичулиха милувалася зеленню садка, а найдужче пильнувала, чи вже паленіють черешні. Загадкою для всього села і для неї самої було, як в її літа могла вилізти на дерево: поки молодиці підскакували з землі, ламаючи гілля, баба, як білка, вже була на вершку і обривала найкращі ягоди. Знизу, немов парасоля, здіймалася бабина крислата спідниця.

— Йой, та випадете, черешня ж крихка! — гукали їй.

А Чичулиха віджартовувалася:

— Вона крихка, а я метка і легка — то й помиримось!

Коли торбина ягід була повна, баба спускалася і поволі чалапала додому. Тим і ввійшла в історію села, бо хто б не вилазив на якийсь заборонений вершок, відразу чулося:

— Ти що, Чичулиха, що лазиш по стромах?

Сидить стара і міряє свої можливості: чи ще рватиме цьогоріч черешні, які ось-ось дозріють? Ноги ще рухаються, руки ще можуть сукати дулі, а коли поворушити ними всіма разом, то… Можна й спробувати!

З хати вийшла Катерина і подала бабі свіжі вареники.

— Йой, Катериню, понад всі пироги на світі, то є пироги з чорних гірких черешень: щодо запаху, щодо смаку. А коли ще з доброю сметаною і цукром!..

— Не задивляйтеся на черешні, бо вже цього разу не позволяю вам дряпатися по деревах!

— Касюню, якби ти знала, як то добре зверху дивитися на тих, хто внизу. Чуєшся великим, усе можеш, ніхто тебе не дістає. А внизу метушаться ті, що не долізуть, не додряпаються… Хіба не бачиш: ті, що керують зверху, — які вони багаті, череваті і розкішні. А ми, немов комашня, — все робимо, робимо, все пнемося, хочемо чогось, а я й досі боса, а вони все зверху та зверху і злазити не хочуть. То я хоч на черешню вилізу та побуду вище. Думаєш, якщо я вже така стара черепуля, то більше не зможу?

— Вже налазилися і по землі, і по верхах, то сидіть, як вам добре і тепло.

Катерина посміхалася, що мама у свій вік ще й жартує.

Розцвітало літо, чорним соком налилися черешні. Баба Чичулиха закинула руки і торбу назад та поволі сунула до нового вершка.

Потріскували в узголов'ї дві свічки. Блимали жовтим світлом на розп’яття, на сухі віночки і складені на грудях великі білі руки, що, мов беззахисні птахи, тулились одна до одної.

Ноги Христини були припідняті, ніби вона силувалася встати і подивитися, хто до неї прийшов у той її останній земний день. Більшість жіноцтва сиділа на лавках і, скорботно стуливши уста, лише зрідка перекидалася словами:

— Відмучилася, вже в дорозі до свого дому.

Парася стояла, спираючись на палицю, що дрібно тремтіла разом з її рукою. Село хоронило Христину, котра не мала нікого на світі, хіба що Парасю, котра стоїть перед нею хильне. І кому з них зараз краще — Христині чи Парасі — один Бог знає…