Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Маєте, маєте, — шкірився коренастий. — Я щось не бачу кожухів, у яких ви грілися? Тепер нам треба погрітись, он як мете. Чи ви хочете, щоб ми здобували Україну в голоді і в холоді, а ви будете відсипатися в теплі?

Дійсно, Тереза з Яськом минулої зими пошили в Косові кожухи в доброго майстра, мала та одежина їм довго служити. Але кому на заваді стали їхні кожухи, що серед ночі прийшли їх забирати? Тереза бухнула коренастому в ноги:

— Синочку, пошкодуй нас! Дивися, скільки дітей у хаті голодних і холодних!

— Стара, — зайда чоботом пхнув Терезу так, що та відлетіла Яськові під ноги. — Бачиш той гак, — показав на стелю, з якої звисала і блідо блимала лампа, начорно задимлюючи один бік скла. Потім рукою обвів навколо голої Терезиної шиї. — Хочеш там потеліпатися, повисіти хочеш?!

Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.

— Терезко, віддай, що хочуть, — може, їм більше треба.

— Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.

Тереза розгублено стояла посеред хати і не могла відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?

— Беріть, все беріть, — нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи — забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.

— Беріть, грійтеся.

— Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?

— Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, — Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких, як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:

— Грійтеся!

Кожухи винувато повисли в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.

— Беріть, беріть усе, що хочете, може, вам ще щось треба? — обвела рукою хату. На причілковому вікні стояв гарний великодній кошик, наповнений свяченим зіллям і віночками, такими помічними при хворобах узимку.

— О! Це знадобиться! — лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю… Крізь туман у голові Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві…

Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок-лизачків.

Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана [12] Очищена від шкірочок пшениця на кутю. пшениця — все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:

— Людоньки, свіженькі яєчка, свіжа пшеничка, все до свят!

І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі — сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.

— Бабка, по чем яйца?

— По-по-по… — заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.

— Чего так смотрите?..

— До-до-до того ко-ко-кожуха д-дуже па-па-сувала че-е-рвона хустка, — пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.

— Чумная , — капризно повела плечем молода жінка.

Яйця пані купила в Михасихи…

Стривожений Славко сів на бамбетель.

— Послухай, у селі говорять, що завтра приїдуть уповноважені з району тягти всіх до колгозу.

— Людоньки, що то буде?

— І що воно за той колгоз? — Ганка підпирала плечима ще теплу грубку, розпачливо зложивши руки.

— Буде так, як на Сході, зобачите.

— Ну, як буде?

— Казав Іван Гарний, що все відібрали, лишили голих.

— Як то — голих?

— Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.

— Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.

— Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!

— А як же діти, а ми?