Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і накривати всіх.

— Людоньки, та то якийсь сміх!

— Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.

— Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?

— Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.

— Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?

— Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною…

— А діти? Куди їх дінемо?

— Та, може, вони вже не зовсім кальвіни, дітей не вчеплять. Маринка пригляне за Софійкою. Лишимо їм їсти, в хаті тепло, то й перебудуть, дасть Бог. Не будемо довго в лісі сидіти…

Вдосвіта крізь живопліт, який світився плетивом грабових батогів, можна було побачити, як сновигають люди, швидко ховаючись за хрести на цвинтарі: шукають прихистку і порятунку з надією, що вдасться перечекати цю нову наругу, відстояти свій достаток і відвести лихо стороною… Славко з Ганкою були серед них. Маринка, попри вранішній сон, мала запам’ятати: як прийдуть чужі вуйки, то вона не знає, де тато і мама — може, пішли до міста, а може, в поле, бо ще є робота.

Діти саме снідали, коли до хати зайшли незнайомці. Софійка з повним ротом злякано дивилася на них і мало не плакала.

— Ага, і тут одні діти, — сказав один. — То де, жабки, ваші тато з мамою?

Маринка — чорняве дівча — завчено промовила:

— Ми спали, не знаємо, де вони.

— І як вони вас таких малих залишили? Вони десь близько, правда?

Дядьки розсілися і, здавалося, взагалі не збиралися йти з хати.

— Може, менша скаже, — кинув лисий з портфелем, якого гепнув безцеремонно на стіл.

— Маленька, — почав улесливо, — хочеш мами?

— Хоцу.

— То, може, знаєш, де тато?

— Тато міці, мама міці, кинули хату, ма цо їці, — випалила Софійка.

— А, в місті кажеш, до міста втекли, щоб легше загубитися, — його грубі щоки наливалися червоною злістю. — Ну, якщо десь близько ховаються, то миттю тут з’являться. Тримайтеся, щенята!

Звів наган і вистрілив у стелю.

То вже пізніше Софійка дізналася, що таке наган, але запах пороху і дірку в стелі запам’ятала назавжди. В хаті стояв плач і крик, Софійка ридала, аж заходилася, сидячи на ліжку. Марина навпочіпки притулилася біля неї.

— Годі, не ревіти! — гаркнув щокатий, застібаючи кобуру. — Обідати пора, вари, мала, борщ.

— Я ще не вмію борщику, — хлипала дівчинка, — вмію тільки зупку…

— То давай свою зупку, тільки скоро.

Маринка похапцем кидала в баняк бараболі, які ледве вміщались у маленькій долоньці, моркву, знайшла готові макарони і теж всипала пів торбинки, докинула ложку шкварок, і все поставила варити. Гості хазяйнували, як у себе вдома. На столі вже стояв солом’яний кошик яєць, сало, огірки і пахучий мамин хліб. За якийсь час пів кошика яєць вже шкварчали на сковорідці. Маринчина зупка зробилася такою густою, що ложка в ній стояла сторчма. Страва наче втихомирила і розвеселила непроханих гостей. Вони їли і голосно реготали, чи то від ситості, чи від злості.

— Дивися, Семене, менше налягай на зупку, бо «швидка Настя» не відчепиться!

Діти сиділи, як мишки, хоч на них уже ніхто не звертав уваги.

Поївши, дядько, що аж прискав був злістю, забрав свого портфеля і пішов, за ним посунули з хати всі інші.

— Жабки, ми ще прийдемо, запам’ятайте і татові скажіть, — останній ліктем змів усі тарілки на підлогу.

Малі вже не плакали. В хаті стояла загрозлива тиша.

Славко з Ганкою крадькома прийшли аж під ранок, коли діти, притиснувшись одне до одного, заснули тривожним сном.

Коли землю покрила пухнаста ковдра чистого снігу, Славко з Ганкою впряглися в колгоспну шлею, на довічно…

У хаті пахло сном. Гуцала і збивалася з ритму стара колиска, придрімувала баба Каська.

— Колисала баба діда, від вечері до обіда, — тихо жебоніла колискову. Малому Миханеві дозволяли довго колисатися, ніби загладжували провину за всі негаразди, що їх спіткали. То він, коли слабнула бабина рука на колисці, покрикував:

— Бабо, люляй!

І баба знову дріботіла колискою по гулюватій долівці…

Коли зайшов до хати Плютоногий, вона не дуже й допитувалася, що він хоче і чого шастає очима по хаті. Може, Янки шукає? Але вона в полі з Танькою. Чула баба краєм вуха, що парубок перестріває її онуку, але як на це Янка…