Ірина Савка - Осиний мед дикий

Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки — чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.

І Миколи вже нема — її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. Їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп [8] Наліт ( діал. ). думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість… Слава Богу, світає… Вітряно… Гілки яблуньки шкрябають вікно, сповіщають новий день.

Вже вертепна зірка звістила світові про народження маленького Ісуса. Мороз тріщав, аж синів. Осанну народженому співали міста і села, готувалися до святої вечері. Пахло пирогами і хвоєю. Так було з давніх-давен у всіх християнських родинах…

«А як же я? — говорила з собою Христина. — Живу в лісі сама, родини не маю, хоч, направду, десь у далекій Австралії є брат — рідна кровинка. Вже й забула, як він виглядає… Часом лише присилає гарні шалянівки, які лоскочуть око жінкам… Десь загубився її шлюбний вінок чи за високу сосну зачепився… І ніяк не знайду його, бажаного! Літа біжать, і коли він накриє мою голову?»

Готувала кутю і розбавляла її смутком. Сльози капали мало не в макітру. Глянула у вікно і зачудувалася дивним вечором: сніг голубів на високих кучугурах, ялиці стояли високі, як вартові, розпростерши засніжені віти і оберігаючи ліс, а зорі, наче ліхтарі, глипали жовтими плямами світла.

Тиша… Чи прийде коляда в цю засніжену оселю? Пожурившись і витерши сльози, Христина постелила на стіл сіно, накрила його білим обрусом з червоними торочками і заставила стравами, ніби для гостей.

— Чи йти за дідухом? — питає Христина кота Маця. Кіт нявкнув і стало веселіше. — Йду! Хай буде, як у людей.

Мороз сипав срібну паморозь з ялиць. Із в’язанкою соломи і з різдвяним житнім дідом, видихаючи сіру пару, дівчина верталася до хати.

— Дай, Боже, добрий Святий вечір! — голосно собі побажала.

— Дай, Боже, здоров’я! — у відповідь почула густий чоловічий голос.

В’язанка соломи впала на землю. З дідом у руках, Христина перелякано дивилася на чоловіка, який сидів за її столом.

— Ви хто? — ледве видихнула. — Ви як тут?

— Пробач, господине, що зайшов непрошений у відчинену хату. Здорожений я. Додому добираюсь, думав лісом ближче, от і проблукав цілий день. А тут вогник різдвяний у твоїх вікнах. Чи дозволиш пересидіти мороз і обігрітися? — чоловік приязно дивився, не роздягаючись, чекаючи на рішення господині.

Христина ще розгублено зиркала на чоловіка, що стояв з непокритою головою, але вже була рада, що не сама вечерятиме, що матиме живу душу в хаті.

— Залишайтеся. Хто в такий вечір не поділиться хлібом насущним? Роздягайтеся, будете гостем.

Метнулася в другу кімнату, швидко одяглася в святковий стрій, розпушила косу, запалила свічку і серед лісу на два голоси — чоловічий і жіночий — полилася молитва: «Отче наш, іже єси на небесах…»

Христині здавалося, що вона ще ні разу в житті так щиро і так натхненно не молилась. Ніби білий ангел заглядав у її вікна, радісно посміхався і дихав на неї теплом…

— Стривай, я навіть не сказав, як називаюся, — чоловік злегка схилив голову. — Дмитро. До села мого ще десять миль шляхом, то вже вибачай.

Дмитро не був красенем, проте мав приємне обличчя і добрі очі. Христина нічого в нього не розпитувала і запросила до вечері. «Як добре, що у мене все є: і чарка, настояна на тернині, і узвар, і пампушки».

Христина розпашілася та подавала все нові і нові страви. Дмитро їв по-чоловічому, видно, зголоднів, і приязно розглядав дівчину, що цвіла рум’янцями і зрілою красою. Перехрестившись, подякував за гостину і запитав, чи можна заколядувати.

— Аякже! Колядуйте! Вечір такий… — очі в Христини зблиснули.

І на всю хатину, на весь, здавалося, простір довкола могутньо зазвучало густим баритоном: «Бог предвічний народився». Вона не співала, вона була зачарована його співом і з широко розплющеними очима слухала. Ще жоден хлопець для неї не співав, а тут такий дорослий незнайомий чоловік для неї колядує, і так же гарно! Їй здавалося, що це той далекий дарунок долі, який так довго до неї не міг добутися. І от нарешті прийшов — з різдвяним морозом, з колядою. Може, це той весільний вінок, якого вона так чекала?