Ірина Савка - Осиний мед дикий

— О Баро! Баро! — ридала красиво одягнена циганка. — Нема тебе!..

Ганка ледве вловлювала уривки фраз. «Може, то не він — кажуть, якийсь Баро…» — вигулькнула примарна надія. Руки Ганці трусилися, ноги підкошувались. Аж тут старенька санітарка надійшла з відром, шморгаючи капцями.

— Скажіть, пані, тут циган повно, а крім того якогось Баро, ніхто, бува, не вмер?

— Слава Богу, більше ніхто за ніч не пішов до неба, а ти кого тут шукаєш, дитино?

Ганка бухнула на сніг і зайшлася плачем.

— Ой, та чоловіка вчора привезли, то думала, що він вже… Дід упав на мене вночі. Йой, Боже Ісусе новонароджений, прости! І дякую Тобі, що не осиротив дітей, — Ганка набирала в жмені снігу і обтирала ним лице.

— Вставай, молодице, йди зігрійся, а вранці підеш до чоловіка, — пожаліла її санітарка і провела до якогось закапелку. Ганка сіла край столу чекати ранку.

Коли зайшла в палату, Славка вже оглядав лікар. Тривожно обмацувала поглядом обличчя лікаря. В очах застигло німе запитання.

— Знаєте, нема тифу у вашого чоловіка. Ця висипка від якогось натирання, що викликало внутрішній спротив. Чим ви його натирали?

— Часником, — ледве ворушила неслухняними губами Ганка.

— Добре, що вигнало наверх. Тепер, думаю, все буде гаразд.

Славко, косячи зболеними очима, оглядав Ганку:

— Як діти?.. Як ви там? Чи вижило телятко в Красулі?

— Не хвилюйся, вже брикає, і Красуля здорова!

У вікно пробивалися останні промені західного сонця, ковзали по блідому кістлявому обличчю. Густий німб сивого волосся виблискував сріблом, підкреслюючи втому очей, в яких час від часу з’являлися сльози і живий молодечий блиск.

Стефан лежав під образом Божої Матері і йому здавалося, що Вона оберігає тверезість його думки. Життя калейдоскопом прокручувалось у його свідомості. Коли Ганзя монотонно порушувала цю гармонію, Стефан хапався за палицю, що стояла біля його голови, і силувався запустити в жінку, яка навіть не відхилялася, бо знала — це лише зусилля, він ніколи й пальцем не зачепить її. В селі казали — добре вліз в Ганзину спідницю. Але це було давно, дуже давно.

Тепер усе частіше в мареві думок чи в старечих снах Стефан бачив своє єдине кохання, якого не вберіг, не захистив, не постелив йому пишних квітів, не розсипав рути-м’яти, яка так рясно росла в його саду, не натішив віршами, яких знав багато. Воно, його кохання, залишилось там — на лісничівці, розтоптане кіньми, розсипане променями русих кіс, задивлене в небо синіми очима і оголеними, прекрасними білими грудьми, які вигодували красенів-синочків. Його Явдоня, його недолюблена горличка. Все частіше він відчував її присутність і поринав у спогади.

Маревом, білою пінявою йшла вона по саду, висока, струнка, русокоса, з теплим поглядом, простягаючи руки до синів, які біжать назустріч. Міцненькі виросли, як горішки-вилущки, від батька — чорноволосі, від матері — синьоокі. Мріяла, щоб діти її були добрими людьми, мали освіту, росли в любові і достатку. Безглузда смерть, а може доля, що виміряла так мало…

Через усе життя Стефан ніс тягар вини, що він — такий високий і сильний — не зміг втримати розгнузданих коней, які шалено, з виряченими очима мчали з гори, підкидаючи легкого воза, на якому сиділа вона — Явдоня… До цього часу, коли квітує літо, Стефану спливає в пам’яті той день: пахло диким медом і тужно сюрчали на своїх скрипках житні цвіркуни…

Довго ходив Стефан літніми вечорами до двох черешень, які посадив згодом при дорозі, де назавжди замовкло серце його коханої. Плекав їх, гладив гладенькі стовбури, радів, як дитина, коли зацвітали набіло. Чекав терпких ягід, які, на його радість, родили рясно: на одній — червоні і солодкі, на іншій — чорні і гіркі. Як моє життя, думав.

Ганзя не любила ні його, ні його дітей, хоч корився їй заради них. А тепер перестав. І вже сили покидали його, а палицю завжди тримав біля себе, ніби для нападу чи оборони. Він подумки голубив свої черешні, які родили кожного літа і мислив: вони — як його Явдоня в червоних і чорних коралях, які любив дарувати їй весною, коли білою заметіллю зацвітав їхній сад. «У всякого своя доля…» — згадав слова Шевченка і втомлено заплющив очі.

Сонце хилилося до заходу, його промені плуталися в срібному волоссі, пестили глибокі борозни обличчя, карби його життя.

— Юську-бузьку, принеси мені Маруську! — кричали діти на зеленому вигоні, коли перші бузьки поважно махали крильми і опускалися до ритівки, червоними дзьобами шукаючи поживу.