Ірина Савка - Осиний мед дикий

В родині Бідилів ніхто не закликав бузьків нести Маруську, то, може, тому вони спересердя й приносили хлопчиків — аж сім. Кожного року чорненьке чи світленьке хлоп’я викрикувало пуп, бо чи могла Євка при їхніх статках нормально доглянути дитя?

Мирон розривався між домом і колгоспом. Часом зі страхом Божим ніс за пазухою торбинку нашустаного сируватого жита — вже якийсь глевак для дітей буде.

Євка стала тоненька, як натягнута струна, і тільки округла пазуха, набухла молоком, свідчила, що найменший синочок не буде голодний. Добре, що черешні в лісі дозріли і суницями рясно.

Мирон сам ледве пересував ногами і йому часто в очах спалахували свічки, а серце шалено колотилося в грудях. Коли їхав сюди з дому, то не взяв нічого, хіба малу теличку і повний віз дітей. Навіть гори не снилися йому зараз, лише хліб і плач дітей. А там, вдома, лемко мав запашне сіно, сад, худобу, і Євка була завжди усміхнена, з чуттєвими ямками на щоках… Чужим чувся тут, і ще й жінка плакала ночами. «Худа, як копистка», — якось почув від сусідки з крутими боками. Гонив думками в голові і не знаходив виходу.

Євка теж мала «норму» в колгоспі, то часто діти бавили самі себе. Якось прибігла на полуднє і обімліла: пострижена Павльова голова була замальована на зелено — Мирон малював пліт і лишив решту фарби у стодолі, а Петро розмалював Павля… Нафти не вистачає на світло, а тут ще Павльову голову треба мити! Спересердя лупила то одного, то другого — гуділи на все подвір’я. Павль довго ще ходив зелений, бо за раз Євка не дала ради все змити.

Зранку іншого дня дощило, і Євка швидше прийшла з поля, ще й вереньку хопти [6] Оберемок скошеної трави ( діал. ). принесла для худібки. На подвір’ї стояв ґвалт. Олекса виліз на грушку, напхав повну пазуху грушок, а злізти вже не зміг. Кричав на півсела. Плакав, поки не прийшов Мирон, а всі решту стояли, як цвяшки, під грушкою головами догори і вмовляли, щоб так не ґвалтував і не страшив людей, ніби його хтось ріже. Як вже Олекса дістався ногами землі, Мирон добре ним потелепав, аж зелені грушки летіли навсібіч. Потім дав кілька лупнів у сюпу, щоб не ліз за зелепухами, бо їм тут ще тільки червінки бракувало! А ввечері помиють батьки дітям ріпаті ноженята, повкладають їх на ґудзувату піч, а самі журяться, чим нагодувати завтра ту малу жемородь.

Цього літа Євка часто пропускала колгоспну роботу, бо народився Стефаньо. Молодиці з ланки хотіли навідати Євку, а заодно подивитися, як живуть Бідили, бо і писалися вони відповідно до статків. Купили хто якусь пеленчину, хто горня цукру, хто слоїк сметани, і зацікавлено зайшли на подвір’я. Євка саме сапала грядки, низько нахиливши голову.

Жінки шмигнули до хати, ніби й не бачили господині. За кривобоким столом хлопчаки щипали вістюкувату паляницю і заїдали черешнями. Стефаньо спав у кориті на ходулях у рукаві старої куфайки. У міцно стулені очка йому весь час бренькали мухи, що сонно гуділи, хоча біля порога стояла мітла з полину. Жінки шастали очима по хаті і не мали за що зачепитися. Старший Юсько вже погнав на город повідомити мамі про гостей.

Євка зайшла — розгублена, з тугою пазухою, яку берегла для Стефаня, і з запитанням у вологих очах: з чим ви прийшли до мене? Жінки безпорадно гомоніли, ліпили слова, гладили кострубаті чубчики хлоп’ят, а Юлька, що жила коло церкви, посміхнулася:

— Не журись, Євко, най вороги наші мають журу. Мій Міхал просив твого Мирона, може, йому поможе в столярці, чула’м, же столяр добрий.

— Так, так, гміє вшитко [7] Усе вміє ( діал. ). , гміє, до всього майстер. О, що майстер, то майстер. Он яких маківок намайстрував!

Якась хвиля радості пройшла убогою хатиною.

Всі сміялися з нічого, заливистим сміхом, навіть Стефаньо посміхався, весело водячи круглими оченятами.

— Давайте їсти черешні, — спохватилася Євка, — зранку Мирон нарвав!

Вона метнулась по хаті, і череп’яна миска червоних черешень уже стояла на столі. А тут і Мирон нагодився.

— Як ся гарно сміют в нашій хаті! Євко, і ти ся смієш?

Гарні ямки на жінчинім лиці аж переливалися. Стояла струнка, як дівка.

— Миронку, заспíвай нашóї — ти так ладні співаш!

Мирон подивився здивовано на жінку і тихо мовив:

— Хіба для тебе, жебись була така слічна, як зараз.

Чоловік несміливо стояв серед жіноцтва і дітей.

Шкарубкими руками обіймав голову, трохи повагався і вперше у цьому селі, яке мало стати його рідним, заспівав: