Ірина Савка - Осиний мед дикий

Бридко і боляче було жінці, щось давило у грудях і виривалося назовні. Салька не пам’ятала, як витягла з діжі руку з тістом і навідмаш хряпнула Марціня в лице.

Марцінь упав. Якусь мить у хаті стояла тиша. Салька з жахом дивилася на розпластану постать чоловіка, лице якого було заліплене тістом. Вона впала на коліна і почала катуляти Марціньову голову, приводячи його до тями. Коли він очуняв, жінка зіщулила свої великі плечі, чекаючи нових ударів. Але несподівано тихо почула:

— Поможи підвестися, Салю, — сумирно просив чоловік, який раптово протверезів.

З того дня Салька стала господинею у своєму домі: все вміла, все знала, чоловік тримався хати і слухався жінки. Тепер ночами вона відпочивала і не здригалася від невідомої образи…

Якоїсь ночі Салька солодко спала і в знемозі поклала ногу на Марціня. Чоловік довго з пошанівком тримав на собі ногу Сальки, аж затерп, а потім легенько її порухав і винувато перепросив:

— Салю, будь добра, зніми свою нозю.

Жінка зняла ногу, смачно потягнулась і подумала: «Як добре, що наука дійшла до Марціньової голови».

Село колядувало, святкувало Різдво, а до Ганки їхала бочка з дизрозчином — кропити хату. Кажуть, Славко дістав черевний тиф. На святий вечір геть горів. Ганка не знала, як дати тому ради.

Зібрала підкислі пампухи у велику миску і винесла до комори. Холодець застиг у баняку, кутя стояла незаправлена, діти сполоханими очима бігали по хаті і мовчки дивилися на тата. Ні доктора, ні телефону, кожне зайняте своїм, нікого не допросишся — Святвечір же!

Ніби щось їй підказало вихід — Ганка сама взялася рятувати чоловіка. Вмить натовкла у ступці часнику, розігріла спирту, все змішала і натерла міцно з ніг до голови. Далі розжарила цеглу, обвинула вогким домотканим рушником і примостила в ноги. Периною вкрила, щоб і шпарки не було. В тривозі сіла біля ліжка, не відриваючи погляду від чоловіка. Славко мовчав, весь час впадаючи в забуття. Піт градом заливав йому лице, волосся віхтями прилипло до голови. Через годину Ганка побачила, що все чоловікове тіло вкрила дрібненька, як мак, червона висипка. Жінку розібрав страх, і вона стрімголов полетіла по Гриця, який робив зі Славком, — по допомогу. Ще люди збирались до вечері, під вікнами малі колядники співали «Бог предвічний», як на сани в білих перинах ложили хворого, Ганка тремтячими руками зав’язувала йому під бородою шапку і підганяла Гриця, щоб встигли, щоб довезти живого… Гриць вертав кіньми, а Ганка, оформивши чоловіка в лікарні, серед ночі полями йшла додому. Мела завірюха, колючий сніг роз’їдав очі, шарпав волосся. Шпорталася і думала, що то могло бути, яка причина тому, що сталося? Ферма і молода корова Красуля? Цілу ніч Славко з доярками чергував на фермі — первістка не могла розродитись. Роздягнений гонив то по подвір’ї, то по хліві, а ввечері вже сухо кашляв…

Ще вночі дала раду холодцю, куті, а вранці вже торохтіла біля їхнього двору бочка.

— Христос родився, господине! Кропити будемо! Ніби тиф у чоловіка. Але де він у вас взявся? Так чисто і ошатно, діти доглянуті. Пані, мийте руки, снідати будемо, а потім вже покропимо, як схочете.

На білий обрус лягали різдвяні наїдки, з’явилася чарчина чиста, як сльоза, смачні ковбаси, холодець.

— Не бійтеся, нема тут тифу. Це застуда, запевняю вас. На фермі застудився Славко, — Ганка стояла рішуча, впевнена і переконлива. Після коротких вагань частування стало сміливіше і заповзятіше. Вже всі забули про бочку, про тиф і тільки Ганці дума скиміла: як там чоловік?

— Пані Ганю, в разі чого, ми у вас були і кропили, чуєте?

— Та як же, хіба я не розумію, хіба ворог собі?

До течки доктора втиснулася ковбаса, шинка, яйця, банка меду, і бочка покотилася шукати іншого пацієнта.

Змучена Ганка втратила лік часу. Зупинився незаведений годинник, і тільки химерні тіні від грубки танцювали на стіні. В хаті зависла тінь тривоги. Зненацька на Ганку з шумом упав різдвяний дід, що стояв у куті біля ліжка, колючими колосками вдарив по обличчю. Все!!! Здавалося, тисячі колосків впилися в Ганчине тіло. Славко! Він! Вже вмер! Вже дав про себе знати! Вже прийшов! Зірвалася на рівні ноги і вибігла в ніч. Не пам’ятала, як здолала тих кілька кілометрів: чи весь час бігла, чи йшла… Примчала у сонне місто. Темними були вікна лікарні. Куди йти, кого питати? До трупарні — шугонула думка.

— Йой! Сліди є! Сліди! Боже святий, то вже його туди занесли!

Біля дверей побачила гурт циган, що кричали і плакали.