Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Анна затамувала подих. У цілковитій тиші ритмічно цокав годинник на стіні і, мимохіть глянувши на нього, вона опустила очі. Ще за мить за вікном почувся гуркіт коліс фіакра і цокіт копит коней бруківкою, проте за хвилину шум почав віддалятися кудись у бік Валів [40] Вали — місце прогулянки львів’ян у ХІХ ст. Виникли на місці валу та засипаного рову в кінці XVІІІ ст. Зараз алея на проспекті Свободи. та площі Святого Духа і врешті затих, знов полишивши по собі гнітючу тишу.

— Ні, то щось неможливе, — першою не витримала Анна. — Ми від початку знали, чим усе це завершиться, то чому зараз не хочемо прийняти очевидне?

Вона рвучко підвелася, а її руки, ніби набувши власної волі, так сильно стиснули спинку крісла, аж зблідли кісточки пальців.

— Та облиш ти це кляте крісло, — Адам розчепив її пальці й відсунув крісло вбік. — Що з тобою взагалі діється? Я хочу забрати тебе до себе. Тереза теж визнає за тобою право на самостійне рішення. Я поговорив з нею. Вона не втручатиметься у наші стосунки.

Анна заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам її обійняв. Сама притиснулася до нього, з насолодою вдихнула його запах, звично виокремила в ньому аромат кави, тютюну та свіжонакрохмаленої сорочки і спробувала всміхнутися. От тільки усмішка в неї вийшла якась жалюгідна. Не усмішка, а радше невдала імітація.

— Я не хочу йти до вас. Мені не потрібні такі стосунки.

Нічого не розуміючи, Адам здивовано глянув на Анну. Вона хоче покинути його? З якого дива саме зараз? Ні, дурниці. Хіба можна дослухатись до слів вагітної жінки? Зараз вона сама себе зрозуміти не може, а тут ще й не обійшлося без Терези та її красномовства.

Він ковзнув рукою донизу і під усіма спідницями Анни відчув, що живіт у неї доволі помітно заокруглився.

— Дурниці ти кажеш. Зараз усе тільки розпочинається. Дивись, яка ти в мене кругленька стала. Ще трохи — й не приховаєш. Збирай речі. Досить слухати Терезу. Вона дбає не про твої інтереси, а про пристойність і репутацію родини.

Він відпустив Анну і спробував роздивитися довкола.

— Нічого не видно. Де в тебе тут свічник?

Тихенько зітхнувши, Анна принесла свічник, засвітила свічку. З хвилину повагалась, тоді різко розвернулася і глянула Адаму в очі.

— Я нікуди не піду, і речі я теж збирати не буду. Не хочу.

Здивовано звівши брови, Адам не відразу знайшовся з відповіддю. Даремно-таки погодився на тимчасовий переїзд Анни сюди. Мав би розуміти, що Тереза не відступиться, а обіцянки не тиснути на Анну, запобігти скандалу і допомогти нічого не варті.

— Ну, і що все це означає? — доволі прохолодно запитав він Анну. — Чергова примха? Маю доста колишніх.

— Це не примха. Я хочу нормального життя для себе і дитини, а у вас ніколи того не матиму.

Адам іронічно усміхнувся.

— Отже, сама ти не бачиш, що тебе підштовхують до потрібного комусь іншому рішення. Так?

Вона опустила очі й почала уважно вивчати візерунок на шалі.

— Ніхто мене не підштовхує до такого рішення. Я сама не хочу до вас їхати.

Відчуваючи, що розмова зайшла у глухий кут, Адам роздратовано відсунув крісло, яке знов опинилося між ним та Анною. Тереза таки зуміла вбити їй у голову свої ідеї. Хоча… Раціональне зерно в тому теж є. Варто поговорити з Терезою і спробувати залагодити проблему трохи інакше.

— То ти не погоджуєшся жити зі мною відкрито? Так?

Вловивши в погляді Адама щось нове, Анна не так злякано, як здивовано глянула на нього.

— А чому я маю погоджуватись? Я ж не ворог собі та своїй дитині.

Адам зміряв її ще одним дивним поглядом і ледь усміхнувся.

— Добре, саме цим і керуватимуся тепер.

— Та керуйтесь собі, чим хочете, а я хочу залишитись сама і мати чистий спокій.

Адам скривив губи в іронічній посмішці.

— Ну, це навряд чи.

Півночі Анна плакала від жалю до себе і надто ясного усвідомлення того, що все ще кохає Адама. Проте коли вранці прокинулася з тупим болем у голові, майже напевно знала, що зуміє втриматися від необережних кроків і, попри своє кохання до Адама, зможе ним пожертвувати. Навіть лист від Адама, який Тереза передала їй увечері, і хвилини не вагаючись, кинула у вогонь. Раніше це видалось би їй справжнім святотатством та примусило б жахнутися свого вчинку, а зараз Анна лише відчула легкий щем на серці, коли побачила, як непрочитані аркуші скручуються, спалахують і поступово перетворюються на безформну купку попелу.

Тим часом дні збігали за днями, і поступово Анна почала зживатися з думкою, що у них із Адамом нема спільного майбутнього. Власне, ніколи й не було. Навіть тоді, коли він намагався переконати її у протилежному. Дитина лише виявила цю проблему. Окрім того, це крихітне життя вже не здавалося їй Божою карою. Можливо, це взагалі найкраще з того, що могло трапитися. Не відчувала жалю за минулим. Минуле тому й називається минулим, що воно минуло і не залишило по собі жодного іншого сліду, аніж той, який є. А якщо слід — це дитина, то це не минуле, а майбутнє. А який дурень сумуватиме за майбутнім? За майбутнім треба не сумувати, а сподіватися на краще. Та й не може дитина, яку жінка носить у собі, бути покарою, ганьбою чи випробуванням. Тим паче, що не таке воно й страшне те випробування. Почувалася з кожним днем дедалі краще і, якби не живіт, який потроху заокруглювався, не відчувала б жодного дискомфорту. Навіть власне відображення в дзеркалі вже не лякало. Разом із добрим самопочуттям повернувся і гарний вигляд. Лише погляд змінився — став спокійнішим, вдумливішим, заглибленим у себе. Саме таким, який буває у жінок при надії. Так, ніби вона постійно прислухається до чогось їй одній відомого, потаємного, світлого. Єдиний мінус — у буденному житті Анна тепер почувалася надто вразливою та безпорадною. Такою, що як ніколи раніше прагнула співчуття та підтримки близької людини. Іноді навіть починала сумніватись у правильності свого рішення не бачитися з Адамом.