Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Анна зробила крок назад, проте втекти не встигла, бо відчинилося вікно і вона побачила Анелю.

— Пані, я… — мимовільним жестом Анна притиснула руку до грудей. — Я лише хотіла…

На якусь частку секунди в очах Анелі промайнув подив, а може, й розгубленість, проте вона відразу опанувала себе.

— Мого чоловіка нема вдома. Можливо, ввечері… — вона прослідкувала поглядом за Анною, яка вже зробила крок до хвіртки. — Ні, зачекайте. Не йдіть… Люцино, донечко, проведи панну до нас додому.

Як загіпнотизована, Анна дивилася на дружину Адама. Слова майже не доходили до свідомості, проте жоден нюанс зовнішності та ситуації не залишився поза увагою. Ані по-домашньому просто зібране волосся, ані те, що шаль насправді прикриває не сукню, а дезабільє [41] Дезабільє — ранковий одяг епохи кринолінів. , і тим паче те, що Анеля визирає з вікна спальні свого чоловіка. Вони знов сплять разом? Зрештою, що заважає Адамові повернутися до дружини тепер? А може, він ніколи й не…

Раптом Анна відчула, як маленькі пальчики обережно взяли її за руку й обірвали калейдоскоп думок.

— А ви сьогодні знов побавитесь зі мною? — Дівчинка дивилася на неї знизу вгору своїми великими фіалковими очима й усміхалася. — Я покажу своїх ляльок? Ми з мамою вже всіх привезли сюди. А ще в мене є біла киця. Вона маленька і ще не вміє ловити мишей.

Анна глянула на дитяче личко, звернене до неї, і відчула, як серце боляче стискається. Ця дитина навіть не підозрює, що говорить із жінкою, яка дуже тяжко покривдила її родину і аж ніяк не заслуговує на прихильність.

Вона перевела розгублений погляд на сина Адама. Войцех стояв трохи на віддалі й байдуже спостерігав за своєю сестрою та несподіваною візитеркою. Йому залежало хіба на тому, щоб не заважали займатися власними справами та не примушували йти додому.

Присівши біля Люцини і боячись налякати дівчинку розпачливим виразом обличчя, Анна примусила себе усміхнутися їй. Відчувала справді щиру симпатію до дітей Адама. Може, тому, що дитя, яке вона зараз носить у собі, є сестричкою чи братиком цих дітей?

Анна глянула на іграшку, якою щойно бавилась Люцина, і знов усміхнулася. Здається, мала про щось її запитувала. Щось про гру чи про ляльку.

Вона машинально простягнула руку до ляльки, яку дівчинка тримала на руках.

— Ти покажеш мені свою ляльку? Як вона називається? У мене теж колись була така ж гарна…

Анна затнулася. Неможливо, але цю ляльку вона вже бачила. Дуже давно, ще у дитинстві. Це лялька тієї дівчинки, яку вони з мамою зустріли в парку Герхта.

Як зачарована, Анна втупилася поглядом у ляльку. Ні, певно, це якась інша лялька. Звідки в Люцини саме ця іграшка? Вона навіть не могла належати її мамі. Та незнайома дівчинка анітрохи не подібна на Анелю. Мала світле волосся і була значно молодшою за віком.

Анна знов вп’ялася поглядом у ляльку. Це неймовірно, але це таки та сама лялька. На підборідді у неї невеличкий ґандж, а біля скроні, під волоссям, надколена порцеляна.

Підвівши голову, Анна зловила на собі погляд Анелі. Весь цей час та продовжувала спостерігати за нею, а їй — іграшка в голові. Може, таки розвернутись і втекти геть?

Віддавши ляльку Люцині, Анна підвелася на ноги. Ні, принижувати себе втечею не хотілось. Зрештою, до примітивного з’ясовування стосунків дружина Адама не опуститься.

Зайшовши до помешкання, Анна нерішуче зупинилася посеред вітальні. Спочатку спробувала поговорити з Люциною, але прийшла нянька та забрала дитину, і Анні не залишилося нічого іншого, як молити Бога, щоб цей візит не завершився якоюсь катастрофою. Напевно, розумніше було б наплювати на всі правила пристойності та етикету і втекти, проте якісь залишки поваги до себе не дозволили піти на таке боягузтво.

Вона невпевнено пройшлася туди-сюди кімнатою, підійшла до креденса з виставленим там порцеляновим посудом та коштовними дрібничками, розвернулася, зробила ще два-три кроки і зупинилась перед розвішаними на стіні літографіями. Намагаючись заспокоїтись, почала їх роздивлятися. Навряд чи насправді бачила хоч щось, бо, щойно почувши кроки, різко розвернулась і втупилася поглядом у двері. А якщо дружина Адама надумала отримати сатисфакцію за свої образи? Що тоді?

Анна злякано глянула на Анелю, яка заходила у кімнату, і, скоряючись суто жіночій цікавості, придивилася до неї уважніше. Та була одягнена в доволі скромну темно-синю домашню сукню з білим комірцем, проте простий крій сукні лише вигідно підкреслював тонкі риси обличчя цієї жінки і додавав фігурі ще більшої витонченості та аристократичності. Ні, дружина Адама не виглядає на жінку, здатну принизити себе скандалом із коханкою чоловіка, або на таку, що шукатиме сатисфакції у дріб’язковій помсті. Тут варто боятися чогось значно серйознішого.