Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Андрію, зачекай! Ти нічого не зрозумів, — схопившись з місця, вона кинулася його наздоганяти, проте зробила з десяток кроків і зупинилася. — Ти не розумієш… Вуйкові вигідно нас посварити… Він навмисно… Він…

Кричала в нікуди. В пустку. Андрій не те що не озирнувся, він навіть ходи не стишив. Краще б обізвав її останніми словами, пригрозив усіма можливими покарами, навіть вдарив, тільки б не йшов ось так — байдуже змірявши поглядом і не озираючись.

Вражена усім, що сталося, Анна знесилено опустилася на лавку.

Відчай, безнадія і жаль до самої себе боролися в ній із образою на брата. Якби могла, то плакала б зараз ридма, але навколо були люди і мусила втримати почуття у собі. Насамперед прибрала байдужого вигляду, тоді обережно роззирнулася і, впіймавши на собі зацікавлений погляд молодого чоловіка у військовому однострої, опустила очі. Ще того бракувало. Вчепиться — і публічний скандал забезпечений.

Підвівшись із лавки, Анна відкрила парасольку і ступила декілька кроків. Нічого, все це не катастрофа. Андрій не злопам’ятний. Коли-небудь він про все дізнається і зрозуміє, чому так сталося.

Вдаючи з себе надзвичайно заклопотану і певну того, що робить, Анна відгородилася парасолькою від зацікавлених поглядів і швидким кроком пішла вздовж ставу, тоді завернула вбік і пішла геть.

Декілька наступних днів особливих змін у життя Анни не принесли. Під враженням від зустрічі з братом, вона ходила як не при пам’яті й намагалася проаналізувати те, що відбулося. Де вона схибила? Що не так сказала? Чи могла б уникнути таких катастрофічних наслідків? Чи шукатиме Андрій зустрічі з Адамом? Дивно, що він досі цього не зробив. Напевно, вуйко навмисно так заплутав свою розповідь, що той нічого не зрозумів. Можливо, Андрій взагалі ніколи нічого не знатиме.

Анна спробувала повернутися до звичного ритму життя, проте невиразне передчуття біди не полишало її ані на мить. Так само, як нікуди не поділося погане самопочуття. Якось, прокинувшись вранці, взагалі відчула себе геть кепсько, проте, знаючи, що зараз пані Беата зазвичай снідає, примусила себе підвестися з ліжка. Неохоче вдягнулася, тоді так само через силу вмилася і вийшла з кімнати. До вітальні не дійшла, різкий запах пригорілого на кухні молока вдарив у ніс і примусив бігти до туалету. Знов щось не те з’їла? Але неможливо ж постійно щось не те їсти!

Коли напад нудоти минувся, Анна бліда, аж зелена, повернулася до своєї кімнати і зачинилася на замок. Будь-які думки про їжу викликали черговий напад відрази. Що це таке? Не вперше їй стає млосно, і в голові паморочиться не вперше.

Вмившись холодною водою, вона присіла на ліжко. Мусить бути якась причина поганого самопочуття. Не просто так їй стає зле. Якби вона щось не те з’їла, то вже давно минулося б, а воно чим далі, тим гірше. Та й не худне вона. Принаймні, в грудях усі сукні затісні. Саме так буває тоді, коли жінка…

На сам здогад про таке Анну аж у жар кинуло. Вагітна? Ні, неможливо. Коли були останні місячні? Цього місяця? Минулого? Позаминулого? Гарячково зіставляючи дати, числа, обставини та події, Анна схопилася за голову. Вже давно нема. Як взагалі можна бути такою дурною і нічого не помічати? Як?

Обхопивши коліна руками, вона забилася в куток і безтямно втупилася поглядом у стіну. Це ще треба вміти втрапити в таку халепу в абсолютно невідповідний для того момент — саме тоді, коли їх майже викрито! І, здається, все сталося саме у той день, коли вона востаннє зустрічалася з Адамом. Тоді, коли він втратив контроль над собою і так жахливо повівся з нею.

З відчаю хотілося ридати, проте Анна подолала в собі напад паніки. Мусить бути якесь хоч трохи розумніше вирішення проблеми, аніж відчай.

Вона до болю стиснула руками скроні. Без паніки. Щонайменше декілька місяців великого живота не буде, а потім іще місяць-другий можна приховувати його під пишними спідницями та зимовим одягом… А потім? Що буде потім?

Вона притиснула долоню до свого поки що плаского живота. Невже там щось є? Може, вона помилилася? Виглядало ж, що безплідна. Може, ще трохи зачекати з панікою? Може, все це якось само владнається…

Вона аж застогнала з відчаю. Цікаво, як владнається? Само ж не розсмокчеться і не зникне. Кажуть, можна піднести щось важке, стрибнути з висоти, залізти у гарячу воду, випити якесь зілля — і дитини не буде.

Анна злякано затиснула долонею рота. Тобто самій вбити у собі власну дитину? Самій вирішити її долю? Хто дав їй таке право? Це жива людина, а не шматок м’яса. Бог дає жінці дитину не для того, щоб вона вбивала її в собі. Та й як можна не хотіти дитину від чоловіка, якого любиш?