Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Як громом вражена розмовою, Анна почувалася так зле, що вже й кольором обличчя зрівнялася зі стіною, до якої притулилася плечима. Коло замикалося, як зашморг довкола шиї, і не було порятунку. Ніби нічне жахіття, з якого ніяк не виборсаєшся. Бачиш, що тебе ось-ось схоплять, відчуваєш подих небезпеки і не можеш не те що втікати чи боронитись, але й рукою чи ногою поворухнути.

— То про це вже навіть прислуга пліткує, — приглушено проговорила Анеля, але Анна все одно почула нотки справжнього розпачу. — Як він міг так низько впасти? Тепер у товаристві теж всі знатимуть.

— Не знатимуть. Такі речі я намагаюсь контролювати. У нас вдома таке не виноситься за межі помешкання. Зачекаємо ще трохи. Я вже декілька тижнів спостерігаю за Анною і нічого підозрілого не побачила. Вона з Адамом не зустрічається.

— Ви думаєте, це ще можна зупинити?

— Принаймні, я намагатимусь. Ви теж придивіться до Анни. Завжди краще тримати ситуацію під контролем. А зараз краще повернутись до салону. Зайві плітки нам не потрібні.

Дочекавшись, коли сестра та дружина Адама підуть, Анна обережно визирнула зі свого сховку. Понад усе хотіла заплакати, але стрималася. Запухле від сліз обличчя ще нікому не допомагало, а за нею тепер як ніколи уважно спостерігатимуть. Треба негайно повертатися до кімнати.

Різко підвівшись, Анна раптом відчула, як їй паморочиться в голові, і мимоволі оперлася руками на балконні поручні. Напевно, це все від нервів, від страху і від надто туго зашнурованого корсета. Ще декілька хвилин, ще трошки… Незабаром стане краще.

Знов навпомацки присівши на скриню, Анна ледь нахилилася вперед. Ось так. Уже трохи краще. Ще б розповісти комусь про свої проблеми, спитати поради, а тут, ніби навмисно, навіть Адам поїхав до Відня. Якби мама була поряд, усього того взагалі ніколи б не сталося. Так гостро відчувала її відсутність, що насилу стримувала сльози.

Анна витерла з чола холодний піт і звелася на ноги. Майже минулося. Можна повертатися, і навіть сила з’явилася на те, щоб поводитись розважно. Зрештою, це ще не найгірше з того, що могло статися. Вони з Адамом виплутаються. Просто треба зачекати, щоб він повернувся з Відня.

Неясне передчуття біди — саме так Анна могла б описати свій стан у наступні два-три тижні. З дня на день очікувала, що сестра Адама захоче серйозно поговорити з нею, проте дні спливали за днями і нічого страшного не відбувалося. Можливо, Тереза вирішила, що, доки Адам у Відні, ситуація не вимагає негайного втручання. Таке становище лише тішило. Іноді почувалася так погано, що вже не володіла собою. Здається, непевна обстановка та від’їзд Адама остаточно розладнали нерви, і відчувала не лише брак сили та гарного самопочуття, але її дедалі частіше охоплювала справжня апатія та байдужість. Не схвилювало навіть те, що через три тижні відбудеться весілля у родині спільних знайомих пані Беати та Адама і що їх із господинею теж туди запрошено.

Сьогодні Анна, щоправда, трохи налякалася. Прийшла покоївка і повідомила про прихід візитера до неї. Нікого не чекала і вже навіть подумала, що це Адам, проте, вибігши у передпокій, побачила там власного брата.

— Андрій, ти? Як ти мене знайшов? Вуйко сказав?

Той не лише не обійняв її, але й не підійшов ближче.

— І це все, про що ти хочеш мене запитати? Ми з тобою півроку не бачилися, а ти питаєш, як я тебе знайшов… Ліпше скажи, як ти тут опинилась?

Вражена прохолодним поводженням брата, Анна не відразу знайшлася з відповіддю.

— Може, зайдеш до покою? Це довга розмова.

— Не варто мені до тебе заходити. Ліпше попроси свою пані, щоб відпустила тебе зі мною на прогулянку. Поговоримо на вулиці.

Анна насторожено і якось розгублено подивилася на брата.

— Маєш аж стільки вільного часу? Не матимеш неприємностей через те, що самовільно відлучився з семінарії?