Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Вона перевела погляд на узгір’я навпроти школи плавання. Вже осінь, але лише її початок. Час, коли ще сонячно, тепло, затишно, коли зелені дерев не торкнулися перші осінні приморозки, не зблякли яскраві літні квіти, а в повітрі снує перша обережна павутина бабиного літа.

— А ти змінилася, сестричко, — раптом почула вона голос Андрія і здивовано глянула на нього. — Правду-таки про тебе кажуть.

Анна широко розплющила очі. Щось в інтонації і в тому, як зневажливо скривилися губи брата її насторожило.

— Ти це про що?

Андрій не відповів, лише зміряв Анну оцінюючим поглядом. На сестрі нова, дорогої матерії сукня, вигаптувана шовком шаль, модний капелюшок і вишукані черевички на підборах. Де вона все це взяла? А головне, за які гроші?

Він ще раз, уже прискіпливіше, ковзнув поглядом по сестрі. Черевички майже не сходжені, з-під сукні визирає краєчок дорогих нижніх спідниць, на шиї золотий коштовний медальйон, на руці така ж бранзолетка. Анна виглядає до непристойності розкішно вдягненою.

Він перевів погляд на її руки у тоненьких шовкових рукавичках, на мереживну парасольку, яку нервово стискали її пальці, і спохмурнів. Анна схожа на тих легковажних панянок, що приїздять сюди в супроводі кінних кавалерів та марнують життя на пусті розваги.

— Звідки в тебе всі ці речі? — тоном, який примусив Анну збліднути, запитав він її. — Я знаю, що вуйко не надіслав тобі жодного крейцера. Де ти взяла гроші?

Анна злякано опустила очі, але відразу знов їх підвела.

— Напевно, я стала страшною марнотратницею. Ледь не всю платню витрачаю на одяг. Але тут усі так одягаються. Ти ж не засуджуєш мене за це?

Андрій зневажливо скривився.

— Це навіть не марнотратство, це щось значно гірше. Ти втратила сором і ганьбиш родину своїм поводженням.

— Неправда. — Анна мимоволі почервоніла, але спробувала взяти себе в руки. — Як ти можеш таке говорити? Я навіть під час літніх контрактів [39] Літні контракти починалися з початку червня і збігалися з двома ярмарками. Справи фінансові та господарські поєднувалися з розвагами і балами. нікуди не ходила. Усе місто бавилось, а я не була на жодному прийомі.

Андрій скривив губи у презирливій посмішці.

— Знов брешеш. Вчора до мене в семінарію приходила така собі пані Тереза. Вона натякнула, що я мав би краще про тебе дбати. Поводилася дивно, нічого певного не сказала, але я відразу зрозумів, що ти щось вчудила. Того ж дня я поїхав у Жовкву і поговорив із вуйком. Знаєш, що він мені розповів?

Мимоволі випустивши з рук парасольку, Анна завмерла.

— Уявлення не маю.

Андрій кинув на неї ще один зневажливий погляд.

— Усе ти прекрасно уявляєш… Утекла з дому з коханцем і тепер живеш на його утриманні, а прикриваєшся тим, що компаньйонка…

Анна повільно нахилилася, підняла з землі парасольку, поклала собі на коліна. Це таки сталося. Грім із неба не вдарив, земля їй під ногами не розступилася, але в одну мить всі барви світу зблякли, звуки стихли, а світ похитнувся і розсипався у неї перед очима.

— То це таки правда? — брат дивився на неї з такою відразою, що Анні аж серце зайшлося з розпачу. — Не думав, що в нашій родині щось таке станеться. Скажи, він тебе примусив? Скористався твоєю наївністю?

Заперечно хитнувши головою, Анна благально звела на брата очі.

— Ні. Я сама прийшла до нього. Я його люблю. Дуже сильно… Ти мусиш мене зрозуміти…

— Я? Мушу? Ні, такого я не розумію і ніколи не зрозумію. Хто він?

— А ти не знаєш? Вуйко тобі не сказав?

— Якби сказав, то зараз я б говорив з ним, а не з тобою. Чому ти не попросила допомоги у вуйка?

Анна глянула на брата розпачливим поглядом.

— Вуйко все знав і навіть не намагався мені допомогти. Йому вигідно, щоб я була коханкою цього чоловіка. Він сам домовився з ним і отримав за це гроші.

Андрій ще дужче зблід.

— Ну, і нащо ти брешеш? Думаєш, я тобі повірю? Правду вуйко казав — гроші геть чисто засліпили тобі очі. Продалася за золото і безтурботне життя.

Вражена несправедливістю звинувачень, Анна навіть не спробувала захиститися.

— Але я його люблю… І він мене любить… До чого тут гроші? Це вуйко…

Андрій обірвав її, навіть не спробувавши зрозуміти.

— Досить. Тебе гидко слухати… Навіть знати тебе не хочу.

Відчувши, як світ пливе перед очима сльозами, Анна міцно стиснула ручку парасольки.

— Чому ти віриш вуйкові, а не мені? Ти ж мій брат… Я кажу правду.

Андрій не відповів, лише глянув на Анну так, що у неї не залишилося жодних ілюзій, а тоді розвернувся і пішов геть.