Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Анна злякано сахнулася і забрала долоню з руки Адама.

— Я мушу йти. Як я потім пояснюватиму, де була стільки часу?

Вона взяла Адама під руку і, боячись спізнитись, так поспішала, що вже за чверть години вони підіймалися сходами до помешкання Терези, а Анна засапалася так, що насилу переводила подих.

— Зачекай. Куди ти летиш? — Адам притримав її за руку. — Ніхто за тобою не женеться.

Зупинившись на сходинку вище від нього, Анна заперечно хитнула головою.

— Мені не можна тут затримуватись. Нас побачать і…

Адам притягнув її на себе і, не зустрівши жодного опору, поцілував.

— О, Боже, що ж ви таке робите? — приглушено проговорила вона і на мить притиснулася до нього сильніше. — Тут не можна таке робити.

Адам усміхнувся.

— Хто там знає, що насправді можна робити, а що ні.

Випручавшись із обіймів, Анна збігла сходами вгору і раптом, не втримавшись, озирнулася. Чомусь саме зараз особливо гостро зрозуміла: все, що з нею відбувається, — це не фантазія, не гра, не мрія, а її власне, реальне життя, з усіма його плюсами та мінусами, з усіма несподіванками та змінами, з можливістю втрат і неможливістю тривалого щастя. Це життя вже нікуди не дінеться, не минеться, як сон на ранок, від нього не заховаєшся у вигаданому світі, не переграєш і не перепишеш начисто. Залишається хіба покластися на милість Божу і з головою поринути у вир забороненого кохання.

Від того дня, як Анна востаннє бачилася з Адамом, проминув місяць, і вона вже почала звикати до життя компаньйонки пані Беати. Навіть прихилилася до цієї старшої пані. Приємна на вигляд, невисока на зріст, пані Беата давно розміняла восьмий десяток, проте виглядала жвавою та міцною, а головне — була при здоровому глузді, твердій пам’яті й мала абсолютно неконфліктний характер. Не псували її навіть дрібні дивацтва та не завжди зрозуміле поводження. Уже за тиждень-другий Анна цілком спокійно співіснувала з тими дивацтвами і не брала їх близько до серця. Приватне життя господині було зручним, розміреним та комфортним — тобто, саме таким, якого найдужче хотілося. У чітко встановлені години — сніданок, обід, вечеря; за необхідності — дрібні побутові справи чи візити до знайомих, за гарної погоди — неквапні прогулянки в парку, після обіду — кількагодинний відпочинок, а ввечері — невинна гра в карти, читання книжок або писання листів. Незабаром Анна почувалася тут так, ніби отримала міцний ґрунт під ногами. Трохи непокоїло лише те, що вони з Адамом все ще не бачилися, проте тепер ця розлука не здавалася нестерпною. Таємно, через посильного, Адам передавав їй листи, і, декілька разів на день перечитуючи їх, Анна відчувала, що вони не лише допомагають пережити розлуку, але й дають майже реальне відчуття присутності Адама в її житті. Слова, фрази, розповіді — звичайні, прості, майже буденні, але для неї сповнені особливого сенсу. Іноді, десь посеред листа, Адам раптом, чи то навмисно, чи може, й випадково, звертався до неї саме так, як у ті хвилини, коли вони були самі, і Анна, знов і знов перечитуючи ці, лише їм обом зрозумілі фрази, відчувала, як від хвилювання її кидає у жар, проте якими б важливими не були ці слова, бракувало інтонації, з якою Адам промовляв їх до неї, не вистачало його доторку, голосу, погляду, чогось невловного в поводженні, у манері вимовляти фрази — всього того, чого лист замінити не може. Адам, щоправда, вкотре радив їй знайти привід для того, щоб вийти з помешкання самій, проте вона ніяк не наважувалася. Так, ніби досі на щось очікувала. Вже декілька тижнів вагалася, вибирала варіанти, давала собі слово завтра наважитися на розмову з пані Беатою, проте ані на крок не посувалася до мети. Абсурдна ситуація. Навіщо тоді втікала з дому?