Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Жодним словом не обмовившись перед Адамом про свою знахідку, Анна, проте, ті сім листів, які все ще залишалися, не спалила. Трохи подумавши та пригадавши, як колись приходила до Анелі й як та висміяла її розповідь про стару ляльку, розшукала цю, вже цілком понищену і забуту дітьми іграшку, обережно розпорола тулуб та зашила в цей своєрідний сховок компрометуючі листи Анелі. Така собі специфічна сатисфакція за минулі образи. Ляльку заховала не лише на найвищу полицю в шафі, але й заштовхала якнайдалі від сторонніх очей. Цілком виразно тепер розуміла лише те, що причин для суперечок та ворожості між Адамом та Анелею було більше, ніж достатньо. Її кохання до Адама — це далеко не єдина прикрість у тому шлюбі. Може, навіть її провина не аж така велика, як видавалося раніше. Не було б її кохання до Адама — було б щось інше. Якусь внутрішню потребу в щирих та сердечних стосунках Адам таки мав. Особливо після того, як довідався про якщо й не про фізичну, то напевно про емоційну зраду дружини.

Довго замислюватися над минулим покійної дружини Адама Анна, проте, не могла. Мала значно серйозніші проблеми з її сином. Титанічну працю поклала на те, щоб хоч трохи покращити ці стосунки, проте намарно. Після її одруження з Адамом Войцех насилу стримувався від відкритого конфлікту з нею. Іноді лише присутність батька робила його поведінку більш-менш стерпною, а ще навчання, товариші й гімназійні клопоти трохи відволікали від кардинальних воєнних дій супроти мачухи. Іноді довго обходилося навіть без дрібних диверсій і партизанських вилазок. Але найголовніше, Анна поступово звикла до його поведінки і перестала нервувати. Змирилася з Войцехом, як зі стихійним лихом чи прикрим явищем природи, і намагалася робити все, щоб йому жилося комфортно.

Особливої вдячності Войцех до Анни, звичайно, не відчував, проте по трьох роках трохи призвичаївся до присутності мачухи в родині й бурхливо на це не реагував. Доволі мляво і радше за звичкою не сприймав прохань і далі категорично забував про обіцянки, іноді для відчіпного вдавав, що не зрозумів прохання, а ще через раз вперто робив абсолютно протилежне до бажаного. У відповідь Анна навчилася не дратуватися його поведінкою, не перейматися зневажливими поглядами і майже завжди могла зберегти спокійний та незворушний вираз обличчя тоді, коли йому хотілося вивести її з терпіння. А що мала робити? Жодних сентиментів не викликало навіть те, що зовні малий дуже подібний на Адама. Якби він був її власним сином, давно відшмагала б його різкою, а тут мусила зважати на складний вік, важкий характер, нюанси ситуації та проявляти розуміння, такт і витримку там, де аж просилося дати прочухана.

За якийсь час Войцех переконався, що його вистави анітрохи на мачуху не діють, і втратив до них інтерес, а отже, почав поводитися більш-менш пристойно. Лише іноді, без колишнього ентузіазму, намагався опиратися її проханням, ігнорував присутність або навмисно щось робив неправильно, проте поводився так радше за звичкою, аніж із переконань.

Трохи допомагало Анні й те, що Адам зумів зберегти контакт із сином. Зараз вони багато часу проводили разом, кудись їздили, у маєтку ходили на полювання, по-дружньому розмовляли, щось жваво обговорювали і зовсім не конфліктували. Войцех не лише обожнював батька, але й понад усе боявся чимось себе перед ним зганьбити. Саме цим без жодних докорів сумління Анна й почала користати. Тепер могла хоч іноді переконати хлопця зробити вкрай потрібне і, чинячи певний на нього тиск, примушувала поводитися краще, аніж він поводився зазвичай.

Сестер Войцех не дуже любив, проте й не кривдив. Для нього вони були дрібнотою, не гідною уваги. Зрештою, саме цим Анна не надто йому дорікала. У дитинстві її стосунки з братом були не до порівняння ближчими, проте потім це не завадило їм із Андрієм віддалитися одне від одного. Зараз вони підтримували лише якусь жалюгідну подобу родинного зв’язку. Після того, як Андрій одружився та висвятився, вона ще жодного разу не була у його плебанії, не бачила дружину та дітей і навіть не знала, як йому там ведеться. Андрій теж ніколи не гостив у них вдома чи у маєтку, не був із нею тоді, коли вона брала шлюб, і взагалі категорично не бажав розуміти її способу життя. Анна відчувала до нього жаль за це, а тому не надто прагнула зробити родинне спілкування теплішим. За весь цей час написала до нього декілька жалюгідних і доволі прохолодних листів із майже офіційними привітаннями з одруженням, уродинами чи народженням дітей. Здається, у кожного з них тепер своє життя, свої інтереси, свої плани і своє оточення. Іноді на таке теж нема ради.