Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Ледь примруживши очі, Тереза занепокоєно глянула на Анну. Та занадто панікує. Ще нашкодить собі або дитині.

— Припини негайно. Не ти перша дитину народжуєш, не ти й остання. Боліти мусить. Навіть не думай влаштовувати мені тут істерику. Це ти перед моїм братом могла фокуси показувати, а зі мною таке не пройде. Зосередься і не жалій себе. Не в салонах виховувалася. Щось мала би бачити.

Анна закусила губи і спробувала взяти себе в руки. Попри специфічне поводження Терези, чомусь не лише відчувала до неї довіру, але й знала, що та зробить усе можливе для того, щоб дитина з’явилася живою та неушкодженою.

— Знаєш, а ти мала б легко розродитись. Дитина маленька, йде правильно, а ти не вузенька у стегнах. Маєш сильні ноги. Нічого тобі не бракує. Молода і здорова. Такі, як ти, не лише легко вагітніють, але й легко народжують.

Відійшовши від Анни, Тереза заходилася готувати все для пологів.

— Зараз доведеться трохи попрацювати. Набирайся сили. Не бійся, вже недовго… Потім усе відразу перестане боліти. За тиждень і не згадаєш, як воно було. Головне — зосередься і слухай, що кажу. Дитина вже йде.

Адам, звичайно, прийшов саме тоді, коли у Анни розпочалися найтяжчі потуги і від болю вона не просто стогнала, а голосно кричала.

Відчинивши двері своїм ключем, він зайшов до кімнати і зупинився, як укопаний. Що тут відбувається? Чому нема ані лікаря, ані повитухи? Вони що, подуріли? Тереза приймає пологи сама?

Він машинально зробив кілька кроків і завмер. Цілком зосередившись на роботі, ані одна, ні друга жінка його не помічали. Анна намагалася виштовхнути дитину і нічого довкола себе не бачила. Тереза щось по-діловому коротко та рішуче їй говорила і теж не роздивлялася по кімнаті. Обидві виглядали доволі зібраними та цілеспрямованими, проте це не заспокоювало. Ідіотизм якийсь. А якщо з Анною чи дитиною щось піде не так? Тереза це розуміє?

Зігнувшись, Анна відірвала голову від подушки і спробувала витиснути з себе дитину. Волосся розлетілося по плечах, одне пасмо прилипло до скроні, ноги напружились, а руки вчепилися в простирадло з такою силою, аж побіліли кісточки пальців. Дитина не виходить — хоч плач. Та доки ж це триватиме?

Коли потуга закінчилася, Анна знесилено відкинулася назад. Ще одного такого нападу болю вона просто не витримає. Та що ж це таке? Чому так довго?

Ледь повернувши голову, вона розпачливо озирнулася довкола і раптом зустрілась очима з розгубленим поглядом Адама. А його чого сюди принесло? Подивитись, як вона тут мучиться з його милості? Знайшов собі розвагу.

Анна зробила рух, щоб прикритись, і вп’ялася розлюченим поглядом в Адама.

— Забирайтесь звідси… Негайно. У тій хвилі… Вже.

Здивовано глянувши на неї, Тереза озирнулася.

— А, Адам? Давно тут?

Нічого не відповівши, той не зводив спантеличеного погляду з Анни. Навряд чи взагалі чув, про що його запитують. Змірявши брата оцінюючим поглядом, Тереза безнадійно махнула рукою. Зараз той не виглядав на людину, здатну до реальної допомоги. Ще його заспокоювати доведеться. Вона перевела погляд на Анну. Наближення чергової потуги відображалося в її очах передчуттям болю та паніки. Зараз знов розпочнеться. Хоч би швидше вже.

Тереза знов озирнулася на брата.

— Знаєш, посидь собі ліпше на кухні… Тут уже голівку видно. Недовго залишилось. Усе одно не встигнеш привести лікаря.

Вона нахилилася над Анною, але та злякано сахнулася від її рук.

— Я не хочу, щоб він дивився… Хай піде… Негайно.

До крові прикусивши губи, вона спробувала втримати в собі крик. Та невже це ніколи не закінчиться? Ще й Адам тут стовбичить. Придушила б власними руками.

Підійшовши до брата, Тереза щось сказала йому на вухо і відразу випровадила за двері.

Відчуваючи, що не годна мовчати, Анна міцно зціпила зуби. Потуга була настільки сильною, що аж в очах потемніло, але вона змовчала.

Тереза невдоволено пересмикнула плечима.

— Та чого ж ти мовчиш? Кричи, якщо тобі так легше. Не стримуйся. Нічого йому не станеться. Хай слухає. Його ж дитина… Спробуй її вигнати… Ще раз… Без паніки… Сильніше… Не зупиняйся… Не виходить? Нічого, зараз спробуєш ще раз. Усі народжують, і ти теж нікуди від того не дінешся.

Уже й сама починала непокоїтися. Чи не задовго Анна намагається народити дитину? Хоч би сил не забракло або немовля в ній не задушилося.

— Відпочила? Тепер ще трохи… Спокійно, не поспішай… Треба сильніше, але плавно… Нічого, якщо не виходить. Уже посунулося. Ще трохи — і народиш.