Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Десь опівночі почула, як хтось тихенько стукає в двері, і кинулась їх відчиняти. У півтемряві сходів впізнала Адама.

— Ти впустиш мене до себе? — стиха запитав він її. — Сьогодні не час для заборон.

— О, Боже, звичайно. — Анна похапцем відступила від дверей. — Заходьте. Я так боялась… Де ви були?

Зачинивши двері, вона не втрималась і, скоряючись першому імпульсивному пориву, пригорнулася до Адама. Якби з ним щось сталось, ніколи б собі не пробачила того, що забороняла йому приходити сюди. Не було в них причин розходитись. Вона сама вигадала їх для себе та для нього.

— Чому ви не приходили? Я так довго і давно на вас чекаю.

Міцно пригорнувши її до себе, Адам не втримався і розсміявся. Ні, логіка в неї таки суто жіноча. То вона, виявляється, з нетерпінням чекає на нього. Дуже своєрідна манера очікування — відганяти від себе.

— Слухай, Анно, ти визначся, чого хочеш, бо думки читати я не вмію.

Ще сильніше притиснувшись до нього, вона стенула плечима. Сама не розуміла, навіщо відібрала стільки часу в них обох? Могла б очікувати на народження дитини разом із чоловіком, якого любить, але позбавила себе того.

Ковтаючи сльози, вона підвела на Адама очі.

— У місті щось таке діється. Ви ж нікуди не вплутались? З вами нічого поганого не сталося?

Адам тихенько розсміявся.

— Що ти вигадуєш? Не маєш, чим себе забавити? Дивись, яка ти в мене вже кругленька стала, а переймаєшся дурним. Просто нікуди не виходь. Я навіть побуду з тобою сьогодні. Ти ж не виганятимеш мене серед ночі на вулицю?

Анна крізь сльози усміхнулась. Адам не хоче лякати її правдою, але це дрібниці. Головне — з ним нічого поганого не сталося. Він із нею, він тут, вона для нього важлива, а все інше — дурниці.

— Ні, не виганятиму. Подивіться, куди там мені зараз воювати.

Ледь відхилившись, Адам озирнув Анну з ніг до голови.

— А коли тобі народжувати? Десь на початку квітня? Так?

Вона непевно повела плечима.

— Десь так. Принаймні, я теж так думаю, — вловивши в погляді Адама тінь занепокоєння, Анна не втрималась і торкнулася долонею його жорсткого від щетини підборіддя. — Не переживайте, нічого поганого зі мною не станеться. Я вже знайшла лікаря та повитуху. Мешкають тут недалеко.

Адам знову недовірливо придивився до неї. Треба попросити Терезу, щоб вона все це проконтролювала.

— А хочете, я нагодую вас вечерею? — раптом запитала вона його. — Ви ж, певно, через усі ці події у місті не вечеряли. Я теж від обіду голодна.

Сказала, але сама, подавши вечерю, майже не торкнулася страв. Їсти не хотілось, хотілося просто сидіти навпроти Адама і дивитися на нього. Колись тітка казала, що, якщо жінці приємно дивитися на те, як чоловік їсть, то вона не лише його любить, але зможе дуже довго почуватися з ним щасливою. Хто знає, може, у них із Адамом теж усе ще попереду.

Вона підвелася з-за столу, щоб прибрати брудний посуд, але Адам притримав її за руку.

— Облиш. Просто посидь зі мною.

Уважно подивившись на нього, Анна знов опустилася на стілець. Адам виглядав змученим і чимось стурбованим. У якийсь момент їй навіть здалося, що він хоче щось розповісти, проте він промовчав, а вона не наполягала. Він скаже їй це потім — тоді, коли сам вважатиме за потрібне, або тоді, коли це стане по-справжньому важливим.

Ледь нахиливши голову, вона обережно торкнулася його руки. З радістю взяла б усі його жалі на себе, тільки б він дозволив їй це зробити. Ближчої, ріднішої людини у неї давно вже нема. Так сталося, що всю родину вона розгубила десь на шляху до свого забороненого кохання.

Обхопивши долоню Адама своїми пальцями, Анна заплющила очі. Зараз ані вона, ані він не потребували жодних слів, поцілунків чи спалаху емоцій. Їм просто було добре сидіти поряд. Не було потреби кудись бігти, поспішати, щось робити, метушитись, з’ясовувати стосунки. Усе раптом стало дуже простим і зрозумілим — таким, яким і має бути. Вони просто не можуть жити нарізно, і на то нема ради.

Жовте світло від свічки ледь тремтіло під порухами вітру з прочиненого вікна, фіранка злегенька ворушилася, а знадвору відчувався запах талого снігу та вологої землі. Майже весна. Добре, що їхня з Адамом дитина народиться саме тепер. Тоді, коли весна ще й не весна, а обережний натяк на майбутнє пробудження та розквіт. Коли дитинка трохи підросте, настане справжнє літо.

— Я залишусь з тобою на ніч, — неголосно проговорив Адам. — Сьогодні так треба…

Розплющивши очі, Анна кивнула. Зараз їй і самій хотілося, щоб він був поряд. Нехай хоч ці декілька годин. Нехай хоч ніч. А там як Бог дасть.