Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

О, стає цікаво!

Ти обіцяв не перебивати, правда ж? Так от — усередині скриньки, виявляється, справжній театр, наприклад, львівська Опера чи щось тому подібне, і повна зала людей, і велетенський оркестр, десь із півтора сотні струнних, духових та ударних, причому не в ямі, а на сцені, і ще на сцені попереду оркестру стоїть блідий арлекин Віктор Морозов, як завжди, з гітарою і співає першу з «Трьох балад», він називає її «Трубач», хоч у мене цей вірш означений інакше — «Лемберзька катастрофа 1826 року», але як назва пісні це, звичайно, не працює, а «Трубач», безумовно, так. Найцікавіше, що він, Віктор, на той час і справді вже записав ту баладу на фірмі «Мелодія». Щоправда, цілком мінімалістично — гітара, голос і все, хоч цей голос після кожного куплету й поривається стати трубою. Але тут — цілий оркестр, 50 скрипок і віолончелей, Великий Звук, симфонічна ейфорія, ейфорійна симфонія. А далі стається вже цілком незбагненне. Я опиняюся там, на тій же сцені, і саме вчасно, в мить, коли Віктор доспівує перший куплет, а це може означати тільки одне — що я залишаю своє верхнє тіло назовні і проникаю всередину скриньки вже без нього, я протискаюся в ту саму шпарину, крізь яку щойно моє верхнє тіло на все це дивилося, так от, я встигаю протрубіти той програш, у мене в руці труба, бо Трубач — це, виявляється, я, і ми перетинаємо сцену нашою невеличкою посмертною групою, один трубач, двох жовнірів, кількох робітників, усе як і належиться, ми сходимо в яму, а потім усе глибше і глибше, з другої половини — протягом останніх трьох куплетів, починаючи від слів поховані під вежею, — балада звучить значно тихіше, оркестр навшпиньки покидає сцену цілими секстетами, голос Віктора віддаляється, тобто він лишається на поверхні сам із собою, це я віддаляюся, хоч я ще чую його — саме настільки, аби своєчасно відповідати з глибин програшем, бо ми ж ідемо вниз, у дедалі густіші сутінки, проходимо крізь усі можливі нашарування сміття, хламу, кераміки, золи, скелетів, глини, вапняків, слюди, ми дійшли до самого дна, до дна камінь, до останньої межі між корою та мантією, Боже, як темно, невже це буде саме так — цілковита, абсолютна, чиста, без жодної домішки темрява і нікого, нікого, нікого навколо, стільки темряви і стільки тиші жодному з нас не витримати, тож я реву і хриплю у рештки своєї труби, поки ще можу, я повторюю ту саму суремну фразу тисячу або й десять тисяч разів. І ця фраза, ця підземна відозва триває в мені аж до моменту, коли все обривається, але — що цікавіше — триває й після цього моменту. Пів на третю, ніч, ми несемося мотоциклом через цілком уже мертве місто і, ніби найзапекліші фанати якого-небудь «Урагану», розриваємо тишу зухвалим дуетом: він клаксонить, я дмухаю у пластмасовий деренчливий ріжок — ми класно розслабились і тепер повертаємось, ясно? Але якби не ці чорні крила вітрівки переді мною, то я б ще подумав, чи той, хто зараз клаксонить, насправді всього лише метранпаж газетного цеху.

Ти закінчив?

Здається. Так

Де і коли відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу?

Тоді це називалося Молодіжним театром. Мала сцена. Київ, 21 грудня 1987 року.

Звідки ця точність у датуванні?

Не знаю. Мабуть, це конфронтація з часом. Час маркується датами. Пришпилюється ними до хребтів наших історій і розвівається услід, мов церата. Крім того, саме ця дата легко запам’ятовується, бо це уродини Сталіна.

І ви його вшанували?

Нашим першим вечором? Навряд чи. Якраз це найменше нас цікавило.

Як усе стало можливим?

У театрі почалися зміни. З Москви приїхав Лесь Танюк і став головним. Життя зрушило з місця.

І він сам вас запросив?

Усе вигадав Неборак, аспірант в устах венер. Відтоді він років на п’ять стає мотором більшості наших акцій. Неборак описав йому нас, це сподобалося, він відчинив двері.

Це був спектакль?

Це було спектакулярно. Якоюсь мірою. І режисером начебто був Проскурня. Ти що-небудь чув про такого?

Ні. Як це виглядало?

Спершу читали актори. Такий нібито пролог з нашими юнацькими соплями. Щоб начебто показати, якими ніжними та юними були ми ще років п’ять тому. Хоча ні — спершу виступив Танюк і сказав, що все це дуже нагадує йому золоті 20-ті з усіма тими груповими забавами: футуристи, неокласики, МАРС, ВАПЛІТЕ. Нам це, звісно, полестило.

Тобто в 20-ті роки у вас діялося щось цікаве?

У нас завжди діялося щось цікаве. І невидиме світові. Але 20-ті роки — це особливий вибух. Це час, коли ми стали чемпіонами Європи з поезії, в неофіційному гамбурзькому заліку. Поки всіх наших чемпіонів не перетрощили й не постріляли, але то вже здебільшого у 30-ті. Бачиш, з усього цього раптово таки вилазять роги товариша Сталіна.