Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Він сказав, що мешкає неподалік звідси, що він інженер і минулого разу зайшов сюди зовсім випадково, коли повертався з роботи.

Вона дивилась на Томаша, але її погляд зупинився не на його очах, а сантиметрів на десять вище, на його волоссі, що пахло чужим лоном.

Вона говорила: «Я більше не можу цього витримувати. Я знаю, що не повинна жалітися. Відтоді як ти повернувся заради мене до Праги, я заборонила собі ревнувати. Я не хочу ревнувати, але я недостатньо сильна, щоб боронитися проти цього. Допоможи мені, прошу тебе!»

Він узяв її під руку й повів у парк, куди кілька років тому вони часто ходили прогулюватись. Там стояли сині, жовті, червоні лавочки. Вони сіли на одну з них, і Томаш сказав: «Я розумію тебе. Я знаю, чого ти хочеш. Я все влаштував. Ти підеш зараз на Петршін».

Її раптом пойняла тривога: «На Петршін? Чому на Петршін?»

«Ти зійдеш аж на гору і все зрозумієш».

Їй страшенно не хотілося йти; її тіло було таке кволе, що вона не могла підвестися з лавочки. Але, не вміючи заперечувати Томашеві, через силу встала. Озирнулась. Він усе ще сидів на лавочці й посміхався їй майже весело.

Зробив жест рукою, який мав спонукати її йти далі.

Коли Тереза вийшла до підніжжя Петршіна, цієї зеленої гори, що здіймається посеред Праги, вона з подивом усвідомила, що там немає людей. Це було дивно, бо здебільшого тут прогулювалися натовпи пражан. Серце в неї стислося від тривоги, але гора була така тиха, і тиша була така заспокійлива, що вона не опиралася й довірилася обіймам гори. Вона піднімалася вгору, час від часу зупиняючись і озираючись назад. Під нею було безліч веж і мостів; святі погрожували кулаками, втупивши в небеса кам’яні очі. Це було найпрекрасніше місто в світі.

Вона зійшла на вершину. За кіосками з морозивом, листівками й печивом (у них не було жодного продавця) простягався вдалечінь травний лужок, на якому зрідка росли дерева. На травнику вона побачила кількох чоловіків. Наближаючись до них, вона йшла все повільніше. Їх було шестеро. Чоловіки або стояли, або дуже повільно походжали, немов гравці на майданчику для гольфу, які роздивляються місцевість, зважують у руці ключку і намагаються набути добру форму перед змаганням.

Вона підійшла до них. Із шести чоловіків розпізнала трьох, які мали тут грати таку ж роль, як і вона: були розгублені, здавалося, що їм хотілося багато про що розпитати, але вони боялись видатися настирливими й тому мовчали, лише запитливо роздивляючись довкола.

Від інших трьох віяло поблажливою люб’язністю. Один із них тримав у руці рушницю. Загледівши Терезу, він посміхнувся і сказав: «Добре, що ви прийшли».

Вона привіталася кивком голови, їй було невимовно страшно.

Чоловік додав: «Аби не сталося помилки. Це на ваше бажання?»

Легше було сказати: «Ні, ні, це не на моє бажання!», але вона не могла собі навіть уявити такого, що розчарує Томаша. Чим би вона виправдалась, повернувшись додому? І тому сказала: «Так. Звичайно. Це на моє бажання».

Чоловік із рушницею вів далі: «Ви повинні зрозуміти, чому я запитую. Ми робимо це, лише маючи певність, що люди, які приходять до нас, самі висловили бажання вмерти. Ми лише робимо їм послугу».

Він допитливо подивився на Терезу, і вона знову мусила запевнити його: «Ні, не хвилюйтесь. Це на моє бажання».

Аби хоч трохи віддалити страту, вона сказала: «Ні, прошу вас, не треба. Якщо можна, я хочу бути останньою».

«Як бажаєте», — сказав він і відійшов до інших. Два його помічники не мали зброї й були присутні тут лише для того, щоб виявити увагу людям, які прийшли померти. Вони підхоплювали їх під руки й прогулювалися по лужку. Вкритий травою широкий простір губився у неозорій далечині. Засуджені до страти могли самі собі вибрати дерево. Вони зупинялись, роздивлялись довкола й довго не могли зважитися. Двоє з них вибрали нарешті для себе два платани, а третій ішов далі й далі, ніби жодне дерево не видавалося йому достатньо підходящим для його смерті. Помічник, ніжно тримаючи його під руку, терпляче супроводжував, аж поки чоловік, зрештою, не насмілився більше йти далі й зупинився біля розлогого клена.

Потім помічники зав’язали очі всім трьом стрічкою.

Отак на широкому травнику троє чоловіків притислися спинами до трьох дерев, у кожного стрічка на очах, а обличчя підведені до неба.

Чоловік із рушницею прицілився і вистрілив. Окрім співу птахів, нічого не було чути. Гвинтівка була з глушителем. Тереза лише побачила, як чоловік, який сперся на клен, почав сповзати на землю.