Орхан Памук - Мене називають Червоний

Надворі так мело, що сніг попадав мені в очі крізь пече [146] Пече — сіточка, якою мусульманки закривають обличчя. . Я насилу минула засніжений садок, пробираючись крізь багнюку, вкриту опалим листям і галуззям, та на вулиці вже додала ходу. Знаю, вам цікаво, про що зараз думаю. Наскільки я довіряю Карі? Скажу вам відверто, мені самій цікаво: про що зараз думаю? Ви ж розумієте — в голові суцільна мішанина. Проте ось у чому я переконана напевне: вдома я, як завжди, займуся дітьми, татом, куховарством, ще чимось, але через деякий час серце саме мені шепне, що було так, а що — не так, навіть запитувати його не потрібно. Завтра ще й обідній азан не виголосять, а я вже знатиму.

Однак дечим я б хотіла поділитися з вами, доки переступлю поріг дому. Ні, рідні, облиште, не про здоровенний інструмент Кари. Якщо захочете, то про нього потім розповім. Я ж казала: Кара поспішає. Проте я не вважаю, що його очі тільки засліплені хіттю. А якщо чесно, навіть якби й так, то що з того? Мене приголомшує інше — його тупість! Я ж можу, злякавшись, утекти, можу охолонути, якщо буде гратися з моєю честю; він може накликати якусь біду, а йому це й на думку не спадатиме! Побачивши його засмучені очі, я відразу збагнула, як палко він мене кохає й хоче. Він же чекав дванадцять років, то чому не може почекати дванадцять днів?

А знаєте, я відчуваю, що закохалася в оту його безпорадність, ті зажурені дитячі очі. Тому мені його жаль, тоді, як маю найбільше підстав гніватися. «Ой бідне дитя, — говорить мій внутрішній голос, — ти настільки ж безпорадне, наскільки терпляче в своєму горі». Мені так хочеться його захистити, що коли він оступиться, я віддамся цьому навіженому.

Згадавши про своїх горопашних, я знову додала ходу. Зненацька вгледіла, що крізь пітьму, крізь непроглядну лавину снігу просто на мене, ніби привид, суне чоловік; нахиливши голову, я прослизнула повз нього.

Ще за хвірткою, я відразу здогадалася, що Хайріє з дітьми немає. Ну нічого, вечірній азан ще не прокричали. Я піднялася сходами, пахло помаранчевим варенням; тато сидить у своїй кімнаті в темряві, — ноги задубіли; я запалила лампу й пішла до себе, бачу: шафа відчинена, наволочки розкидані, подушка — на підлозі; «Ну, — думаю, — Орхан із Шевкетом». У хаті — тиша, звична, але не така, як завжди. Я перебралася в домашнє й уже була сіла хвильку помріяти в темряві, аж раптом знизу, якраз піді мною, не з кухні, а з татової літньої майстерні почувся шум. Батько там, у тому холоді? «Але ж я не пам'ятаю, щоб там світилася лампа», — сказала я сама собі й тут-таки почула, як рипнули двері, що вели надвір. А потім за ворітьми зловіще загарчали проклятущі пси. Я занепокоїлася, гукнула:

— Хайріє, Шевкете, Орхане!..

Стало холодно. У тата горить мангал, посиджу я краще з ним, зігріюся. Кара вилетів мені з голови, я хвилювалася за дітей. Отож пішла до батька. В руці — лампа.

Минувши передпокій, я ще подумала собі, що треба було б закип'ятити на мангалі води на юшку. Зайшла в кімнату з голубими дверима, а там — усе догори дном. Я вже збиралася буркнути: «Що це тато таке наробив?»

І взріла батька посеред кімнати.

Я перелякано заверещала. Закричала ще раз і замовкла, збагнувши, що батько мертвий.

Ви холоднокровно мовчите, я здогадуюся: ви чудово знаєте про все, що відбувалося в цій кімнаті. Якщо не все, то принаймні багато чого. А вам зараз цікаво, як я відреагувала на побачене, що переживала. Іноді, побачивши, як страждає герой на малюнку, ви гадаєте, що це — кінець оповіді. Потім дивитиметесь, як побиваюся, і, смакуючи, розмірковуватимете, що самі б відчували, якби опинилися на моєму місці, якби вбили вашого батька. До мого горя вам-бо байдуже.

Гаразд. Увечері я повернулася додому — хтось убив мого тата. Так, я рвала на собі волосся. Так, я ридала ридма. Так, ніби в дитинстві, я міцно обіймала татка й вдихала його запах. Мене трясла трясця від жаху, болю, самотності, забивало дух. Так, я не могла повірити, в те, що сталося, благала Аллаха, аби батько встав, випроставсь і, як завжди, тихо сидів у своєму кутку серед книжок. Тату, встань, не вмирай, піднімися, таточку! Але він лежав із розтрощеною головою. Мені стало страшно: вбивця мого батька був не на жарт розлючений, якщо так усе переколошкав у кімнаті, виходить, задихався від зненависті: книжки лежали пошматовані, повсюди розкидані потрощені підставки й малярське приладдя, побиті каламари, подушка — роздерта, скрізь валяються уламки по-варварськи знищених пюпітрів та дощок для письма. Я перестала схлипувати. Вулицею в темряві, перемовляючись і сміючись, пройшли якісь двоє, після чого нескінченна тиша всесвіту поглинула мою свідомість, на обличчі застигли сльози, я рукавом утирала носа. Сиділа й довго-довго думала про своїх дітей, наше життя.