Орхан Памук - Мене називають Червоний

Усвідомивши, що відтепер смерть неминуча, я заплакав.

Від сліз мені пересохло в горлі. Я відчував біль, що доводила до божевілля, лежав зі скривавленим обличчям і очима тут, у нашому світі, в місці, де панували суєта й жорстокість. А в мене перед очима видніло інше місце, де немає ані кривди, ані печалей, проте воно відлякувало, бувши невідомим. Я боявся: той, залитий світлом край, куди мене кликав Азраїл, був царством мертвих. Хоча я й розумів, що не затримаюся надовго в цьому світі, де судомився й волав від болю, в світі тортур і жахливих тілесних мук, де для мене не існує жодного тихого закутку. Лишитися тут — означає живим терпіти пекельний біль, а я, старий, такого не витримаю.

Отож за крок від смерті мені вже самому хотілося відійти в потойбіччя. Я знайшов відповідь на запитання, над яким сушив голову впродовж усього життя, на те, про що не написано в жодній книжці: чому люди, всі без винятку, зустрівшись із смертю, ідуть за нею? Їх просто спонукає власне бажання. Смерть зробила мене мудрішим.

Проте перед тим, як вирушити в довгу путь, моя душа завагалася, ніби людина, яка не вийде з дому, доки не кине оком на свою кімнату, речі, дім. Я понад усе хотів попрощатися з донькою. Моєму бажанню не було меж, і я знайшов у собі сили, стиснувши зуби, зносити біль і виснажливу спрагу, аби дочекатися рідної дитини.

Чарівне сяйво смерті перед очима дещо згасло, і мій розум прочинив двері в звуки й шум світу, в якому я погибав. Було чутно, як кімнатою ходить мій убивця, відчиняє шафу, порпається в моїх паперах, розлючено шукає останній малюнок. Він ніяк не міг його знайти, розкидав моє малярське приладдя и зі злості лупив ногами по скринях, ящиках, пюпітрі, навіть — чорнильницях. Час від часу я відчував, як стогну, як незвично сіпаються мої старечі руки, хворі ноги. Я тримався.

Біль не вщухав, пересохле горло пекло вогнем, стискати зуби більше не було сил. Однак я ще чекав.

Якщо доня повернеться додому, то може зіткнутися з падлюкою-душогубом, — майнуло мені в голові, але про таке не хотілося й думати. В ту ж мить я почув, що вбивця покинув кімнату. Очевидно знайшов останню ілюстрацію.

Спрага геть вимотала мене, але я знову запасався терпінням. Красуне моя, Шекюре, донечко моя, прийди!

Вона не прийшла.

Я вже не міг терпіти. «Помру, не побачивши доньки», — від цієї думки стало так важко, що захотілося розпрощатися з життям тільки з горя. Зненацька, ліворуч від мене, виросла чиясь постать, досі я її не помічав. Усміхаючись, хтось доброзичливо простяг мені склянку води.

Забувши про все, я жадібно припав вустами до води.

Забравши склянку, невідомий озвався: «Пророк Мухамед — брехун, зречись його вчення».

Це був шайтан. Я не відповів, навіть не злякався. Я ніколи не вірив, що живопис — це його спокуса, тому непохитно й далі чекав, марячи своїм майбутнім і нескінченною дорогою, яка стелиться переді мною.

І тут почав наближатися світлий янгол, якого я вже знав, ібліс [145] Ібліс — у східному фольклорі — демон, сатана, шайтан. раптом зник. Це Азраїл прогнав шайтана, — усвідомлював я частиною розуму. Але його інша, бунтарська частина нагадувала мені, що в «Книзі про стани та зупинки» Азраїл описаний, як янгол з тисячею крил, що простягаються від крайнього Сходу до крайнього Заходу, а в руках у нього — цілий світ.

У голові все перемішалося, а тим часом янгол, оповитий сяйвом, наблизився до мене й, бажаючи допомогти, ласкаво, так, як я й читав у Ґазалі, промовив:

— Відкрий рот, дай вилетіти своїй душі.

— Ніщо не вилітає звідти, окрім слів молитви до Аллаха.

То була моя остання відмовка. Більше я не зможу опиратися — настав мій час. Раптом мене охопив сором: я залишаю своїй доньці скривавлене огидне тіло, як я можу залишати його в такому жалюгідному стані. Та я хотів чимшвидше покинути землю, ніби вилізти з тісних штанів, які тебе давлять.

Я відкрив рот — і враз скрізь почервоніло й забило сліпучим сяйвом, немов текла золота ріка. Це було, як на ілюстраціях, де намальовано шлях вознесіння Пророка до раю. Пекуча сльозинка скотилася з моїх повік. Важкий видих ринув із моїх легень крізь рот, і все довкола огорнула надзвичайна тиша.

Я бачив, як моя душа розлучилася з тілом, Азраїл тримав її в руці. Душа, завбільшки з бджілку, оповита сяйвом, тремтіла, наче ртуть, бо дрижало моє тіло, коли вона покидала його. Але мої думки були прикуті не до неї, а до нового світу, в якому я опинився.

Після жахливих мук моє єство нарешті заспокоїлось, а смерть не завдає мені болю, чого я боявся; навпаки: тут відчувається сумирність, і я відразу збагнув, що став безсмертним, страждання вже позаду. Так триватиме віками, тисячоліттями аж до Судного дня, від чого мені ні солодко, ні гірко. Ті події, які блискавично, одна за одною, сталися зі мною в минулому, тепер розтяглись у нескінченному просторі й розгорталися як реальні. І всі вони відбувались одночасно, ніби на ілюстрації з двох сторінок, де маляр-жартівник у кожному кутку зобразив нічим не пов'язані між собою сцени.