Орхан Памук - Мене називають Червоний

— Мною опанував страх, — зізнався мені Еніште. — Я занепокоївсь, побачивши, куди мене заведуть роздуми падишаха.

Мій дядько злякався, що ставить у центр усесвіту не Аллаха, а щось інше, зрозумів я.

«Потім ти зажадаєш повісити на стіну зображення карлика в центрі всесвіту? — запитав тоді падишах, викриваючи страх Еніште, про який я вже здогадався. — Але малюнки не можна вішати на стіни. Якщо ми повісимо малюнок на стіну, то хоч хай би якими були наші наміри, по деякому часі почнемо йому поклонятися. Будемо, як ґяури. Якби я, боронь Боже, увірував, що пророк Іса [124] Іса — в мусульман Ісус. є Аллахом, то вважав би, що Аллаха можна бачити в нашому світі, а тим паче, що Він може перебувати в людині. І я б теж тоді вішав зображення людей на стіни. Ти хоча б розумієш, що ми почнемо поклонятися кожній картині на стіні, навіть не розрізняючи їх?»

— Я чудово розумів його, — сказав мені Еніште. — Так розумів, що навіть боявся разом із ним розмірковувати далі.

«Тому я не даю згоди вивішувати своє зображення на стінах», — промовив падишах.

— Але він хотів цього, — прошепотів Еніште, по-диявольськи посміхаючись до мене.

Тепер настала моя черга боятися.

«Та я бажаю мати одне власне зображення в стилі європейських малярів, — признався падишах. — Щоправда, воно мусить бути захованим серед сторінок якоїсь книги. Що то буде за книга — відповідатимеш мені ти».

Еніште знову посміхнувся до мене тою ж шайтановою посмішкою, через яку мені здавалося, що переді мною не мій дядько, а хтось інший.

— Я був приголомшений і схвильований, — розповідав він. — Його Величність падишах звелів мені негайно взятися до книги. У мене аж голова пішла обертом від щастя. Падишах хоче, аби книга була подарунком венеційському дожеві, до якого знову пошлють мене. У рік закінчення першого тисячоліття від Хіджри книга має стати свідченням, непереможної могутності нашого найвеличнішого султана, халіфа Ісламу. Однак, аби про неї наперед не пронюхали венеційці й вона не посіяла розбрат у малярському цеху, султан звелів, щоб роботу над книгою я тримав у таємниці. Ось так, із натхненням і без найменшого розголосу, я почав працювати над ілюстраціями.

Отож у п'ятницю вранці я став розповідати йому, що то має бути книга із зображенням нашого падишаха в стилі європейських художників. Почав з того, як поділився з падишахом своїми враженнями про венеційські портрети й умовив його видати книгу. Та моїм прихованим наміром було спонукати Кару написати тексти до ілюстрацій, чого мені досі не щастило зробити.

Я розповів, що більшість малюнків уже готові, а останній — у стадії завершення.

— Є й зображення смерті, — говорив я, — воно має символізувати спокій і мир у душі падишаха; кмітливому малярові Лейлеку я замовив малюнок дерева, також у книзі зображений шайтан, ще намальовані кінь, який несе нас у незвідані далі, всезнаючий і вічно підступний пес, гроші… Ілюстрації талановитих малярів вражаючі, геніальні. Тобі варто лиш кинути оком, аби відразу збагнути, яким має бути текст до них. Поезія й живопис, колір і літера — їх єднають братні узи. Ти це знаєш.

Мені подумалося: казати йому, що вирішив видати за нього свою доньку? Невже він житиме разом із нами в цьому домі? Та я спам'ятався: зараз він тебе уважно слухає, щире лице, мов у дитяти, — не вір: вкраде Шекюре й шукай вітра в полі. Але, окрім Кари, мені немає з ким закінчити книгу.

Після п'ятничного намазу я розповів йому про найбільший винахід італійських майстрів — тіні на картині.

— Наприклад, ми змальовуємо вулицю: хтось іде, хтось стоїть, хтось перекидається словами й роззирається навколо. Наше завдання — передати тіні, як це роблять європейські художники. На вулиці вони найбільше впадають в очі.

— А як відтворити тінь? — запитав Кара.

Час від часу я помічав якусь нетерплячість у його поведінці. То він крутив у руках монгольський каламар, який сам приніс, то брав кочергу й розворушував вогонь у каміні. Іноді мені здавалося, що він хоче гахнути тою кочергою по моїй голові й убити мене, бо я віддаляю мистецтво від Аллаха, бо зраджую майбутнє нашого живопису й творіння фантазій ґератських митців, бо схилив на свій бік падишаха. Іноді Кара довго сидів без жодного поруху й не відривав свого погляду від моїх очей. Я буду твоїм рабом доти, доки Шекюре стане моєю, ніби говорив він. Наче в ті часи, коли він був дитиною, я вивів Кару в сад, по-батьківськи звертав його увагу на дерева, на те, як сонце ніжить листя промінням, як тане сніг, я намагався пояснити йому: чому будинки на нашій вулиці здаються меншими, коли ми від них оддаляємося. Та це був помилковий хід. Тієї одної прогулянки вистачило, аби я зрозумів, що стосунки батька-сина, які колись ріднили нас, давно втрачено. Кара демонстрував терпіння — свідчення того, що замість його дитячої цікавості, жадоби до знань тепер існують лиш божевільні нісенітниці про кохання до моєї дочки. Тягар дванадцятирічних мандрів залишив глибокий слід у його душі, пилюка тих міст, країв, де він побував, осіла на його серці. Він видавався ще виснаженішим, аніж я, й мені стало його шкода. По-моєму, Кара гнівається на мене не тільки через те, що дванадцять років тому не видав за нього Шекюре — то було неможливо. Він гнівається, бо я захоплююся малюнками, котрі не належать мусульманським митцям і не створені в стилі легендарних ґератських майстрів, ще й настирно втовкмачував йому це безглуздя. Тому я й уявив, що смерть мені заподіє рука Кари.