Орхан Памук - Мене називають Червоний

Еніште говорив зневажливо, ніби засуджуючи заздрощі, пиху, жадібність венеційців, та коли він розповідав про портрети, його очі іноді заворожено спалахували, наче в дитини, а вид оживав.

Покровителів живопису, принців, магнатів, аристократію настільки полонила мода на особисті зображення, що ті ґяури вимагали, аби їх малювали на стінах храмів у сценах з Євангелія й релігійних міфів. Наприклад, розглядаєш сцену похорону святого Стефана… Ха! А серед тих, хто ридає на його могилі, — обличчя принца, котрий нещодавно самовдоволено, мало не співаючи від радості, хизувався перед тобою настінним живописом свого палацу. Або ось — фреска, на якій від однієї тіні святого Петра зцілюються хворі. Скраю, в нещасному, який корчиться від болю, ви розпізнаєте брата ввічливого господаря дому, здоровішого за кабана. Ви будете розчаровані. Наступного дня, на картині з сюжетом про воскресіння мертвих, ви можете побачити неживою людину, яка мить тому сиділа разом із вами за обіднім столом і запихалася їжею.

— Та дехто зайшов у своїх видумках ще далі, — злякано пробелькотів мій дядько, ніби боячись накликати шайтана. — Дехто, аби лиш потрапити на полотно чи фреску, погоджується, щоб його зображували гончарем посеред натовпу або безсердечною тварюкою, котра разом із іншими каменує блудницю, або — вбивцею з руками в крові.

— Те, що ви розповіли, дуже нагадує книжки, де переписані древні перські легенди. На ілюстраціях, замість їхніх героїв, ми бачимо шаха Ізмаїла. Або надибуємо на зображення правителя Тимура в оповіді про Хосрова й Ширін, — утрутився я в його монолог, перейнявшися почутим.

Наче лине якийсь шум із сусідньої кімнати?

— Але складається враження, що ті європейські картини створені, аби наганяти на людину страх, — відповів Еніште. — І не тільки венеційською могутністю та заможністю, яку вони демонструють. Венеційці намагаються переконати нас, що людське буття у всесвіті є чимось загадковим та особливим. Не схожі між собою обличчя, очі, постави й кожна складка одягу, від якої падає тінь, — все це відображає незбагненність людини й повинне пробуджувати в наших душах страх.

Дядько розказав, як був заблукав у галереях портретів однієї розкішної вілли на березі озера Комо [123] Комо — озеро на півночі Італії. . Її власник, схиблении на живопису, зібрав там унікальну колекцію портретів усіх знаменитостей європейської історії, від королів до кардиналів, від вояків до поетів.

— Гостинний господар із гордістю водив мене по галереях, однак я захотів поблукати по них на самоті, й він залишив мене. Видатні ґяури здавались на полотні живими, деякі дивилися просто мені в вічі. Портрети були неперевершені, вони немов заміняли людей у цьому світі. Їхнє зображення видалося мені магічним дійством, а неподібність облич настільки приголомшувала, що я відчував себе безсилою, недосконалою істотою. Якби мене намалювали в такому стилі, то я б збагнув сенс власного життя, — думалося тоді.

Еніште усвідомив, що зацікавлення портретом витіснить з його розуму обожнювання незмінного й неповторного ісламського малярства, заснованого ґератськими майстрами. Він злякався своєї пристрасті.

— Я неначе захотів теж відчути себе іншим, не схожим на всіх, — докинув він.

Прагнення відчути себе особистістю проникло в кожен куточок душі Еніште, ніби спокуса гріха, — ми його боїмося, проте шайтан підбиває нас.

— Як передати свої відчуття? Це неначе спокуса грішника, неначе возвеличення себе супроти Аллаха, надання величезної ваги власному «я», однаково, що поставити себе в центр усесвіту.

Згодом дядькові Еніште спало на думку, що портрет — предмет дитячих гордощів у руках європейських майстрів — може слугувати нашій вірі й зміцнювати могутність Його Величності падишаха.

Тоді ж у дядька народилась ідея створити книгу із зображеннями султана та ілюстраціями, які б символізували його внутрішній світ. Однак коли повернувся до Стамбула й почав переконувати Його Величність, що малюнки в стилі європейських художників вийдуть неперевершеними, той спершу категорично заперечував:

«Основа книжки — оповідь, — говорив султан. — А гарний малюнок — її вишукане довершення. Якщо я вигадаю малюнок, який не стосується оповіді, то він зрештою стане ідолом. Ми не зможемо повірити в реальність неіснуючої оповіді, але повіримо зображенню на папері. Так колись поклонялися каабським ідолам, поки наш Пророк знищив їх. Скажімо, як ти намалюєш цю гвоздику або отого мого нахабного карлика, якщо вони не є частиною оповіді?» «Показуючи красу гвоздики, її винятковість», — відповів Еніште. «А потім що? Коли укладуть книгу, помістиш квітку в центрі світу?»