Володимир Дрозд - Самотній вовк

Хату в матері з батьком купили Харланчихи, Петрові тітки. Були вони аж з Рогу (куток Пакуля, під лісом), у війну їхнє дворище згоріло. На нашім гористім кутку вони так і не прижилися, все поривалися назад, у Ріг, але статки не дозволяли будуватись. Я знав це з Петрових оповідок. «Біля лісу дух інший, — казав Харлан, ніби й тут, у Києві, журився за Рогом. — І все інше… Ти не розумієш. У місті треба триматися центру, а в селі — лісу…»

Дорога була вибоїста, пошкрябана плугами, але ми щасливо проминули кладовище і вже під’їздили до вівчарні, коли шлях перетнула широка смуга свіжої ріллі. У полі (гони були довжелезні) дирчав трактор: орали на зяб, а заразом прихоплювали й полівку. Було зрозуміло, що машина ріллю не переповзе. За вівчарнею починалися пакульські городи, і я миттю прийняв рішення.

— Зачекайте мене. Я заплачу.

— Задощить скоро. Тоді сидітимем на цих дорогах до Страшного суду.

Портфель я залишив у машині, дощовик узяв на руку. Ріллю перебіг широкими, розгонистими стрибками. Ноги грузли по щиколотку, вогкий чорнозем набивався в черевики, його лоскітливий дотик приємно холодив. Перевзувшись, я обминув вівчарню і через пустирі подався до села. Ноги мої хвицькали дике зілля, якому я не знав назвиська, воно солодко, дурманно пахло. На пустирищі примітив колонії пасльону (впізнав його з оповідок Петра, він хвалився, ніби усе дитинство смакував пасльоном, я ж доводив, що паслін отруйний). Жовті ґрона пасльону дисонували з похмурим, аж темним небом. Я зірвав кілька ягід, не без остраху кинув до рота. Перша здалася нудотно-солодкою, але я швидко звик, ніби теж у дитинстві ласував ними, і знову налибав пасльону в жменю. Якось ми з Харланом тинялися подільським ринком, питаючи пасльону, — з нас насміхалися: «А дьогтю не треба?»

Пустирище скінчилося. Я переліз через жердки і пішов межею. Картопля була викопана, знесена в купи й накрита колив’яшником. На круглих буртах просто неба лежали жовтогарячі гарбузи. Вздовж межі стирчало безголове соняшничиння — зграї горобців поперед мене спурхували з пасинків. Я гладив долонею шерехуваті соняшничини. Нагнувся зашнурувати черевика: ясно-зелено трав’янів пирій. Попід межею випиналися з чорнозему червоні, наче рубінові, келишки дрібних квітів. Я усміхнувся не знати чому. Здавалося, усе це я колись знав, любив, і тепер воно мені сниться. У вишняку стояв терпкий дух винного погреба. На корі старих дерев медвянисто рожевів вишневий глей, по-осінньому тугий, із шкарубкою шкіркою. Я жував глей разом з лусочками вишневої кори: гіркуватий смак дощової води, живиці, березового соку…

По той бік переярка барвисто виструнювалась на узвишші нова пакульська вулиця — деревця в палісадниках були ще молоді, куці, і цегляні котеджі з мансардами, розфарбовані в біле, синє й зелене, височіли над ними опасистими мурованими гулліверами, що забрели в країну ліліпутів, їхні випуклі цинкові й шиферні дахи нагадували аеростати, хоч і припнуті до землі, але сповнені мрій про небо. Харланів хутірець, відгороджений од Пакуля колгоспним двором, не входив до генерального плану забудови села, ділянок для будівництва тут не виділяли, і він був приречений на природне, біологічне, як казав Петро, зникнення. За якийсь десяток літ тут колоситиметься поле. Мабуть, через те мені здавалось, що темно-сірі тини, парканчики, частоколи, хлівці та хати хутора, оперезані попід стріхами кукурудзинням і сніпками околоту, завбачливо вкорінюються, вростають, вгрібаються в масний чорнозем, і варто мені на хвилину зупинитися посеред вулички, як і я почну вростати в пакульську землю. Харлан навідувався на свій хутірець кожні три місяці (вожу щоквартальні звіти, жартував — чи жартував? — він), але лише на один день, ночувати ніколи не залишався. Петро теж був сповнений містичної недовіри до пакульського в’язкого чорнозему, ніби боявся врости в нього і вже не виборсатись: «Хоч один раз на три місяці мені треба зиркнути на Пакуль, пересвідчитися, що він ще є, і є хутірець на краю Пакуля, є околиця Пакуля — Ріг, де я народився, і є по той бік болота ліс, в якому живуть, за тітчиними оповідями, усі чисті й нечисті сили. Мій Пакуль — це єдина ілюзія, яку я собі ще дозволяю. Але сутінків у Пакулі я боюся — казна-що верзеться на думку, ми ж з тобою, Шишиго, хоч ти й притулився змалку до міста, на безліч поколінь у глибину — полісюки, лісові люди…» Черевики ковзали по буряках, ламали гичку, що соковито хрускотіла. Посеред грядки повільно випростовувалася закушкана в хустки жіноча постать. Я впізнав Петрову тітку.