Володимир Дрозд - Самотній вовк

— А я собі у землі колупаюся та й думаю: і хто це до нас так добивається? — Біля ніг Харланихи стояла корзина з рожевою, в чорних земляних бурульках морквою.

— Гроші вам привіз, — я передихнув. — Мені Петрову квартиру віддали, то я сам за меблі і заплачу. Триста рублів. У кредит він гарнітур брав і лише триста виплатив. Кредитний лист я на себе перепишу.

— Ой, синочку, що вже нам ті гроші, коли Петруся нашого нема… — Вона сухими, вилинялими очима дивилася повз мене. — Лише для нього й жили.

Я помовчав для годиться, потім вийняв гроші, відрахував, поклав у чорну долоню Харланихи.

— Я сам за Петром, як за рідним братом… Але треба жить. — Ще помовчав і додав: — Побіжу, я на хвилинку, був у Мрині, заскочу, думаю. Біля вівчарні машина жде, дорогу переорали. Ще сьогодні на Київ треба. Служба.

— Іди, синку, іди. Хай хоч тобі добро буде. Так ви з Петриком схожі наче, що як гляну на тебе — серце заходиться.

Я поспіхом опустив голову і пішов з городу. Уже від пригребиці озвався:

— Скільки не плач, не вернеш тепер.

— Та і я своїй так кажу… Бог дає, Бог і бере. А карає людину за те, що вона на світі живе. Мертві не караються, мертві сплять. А моя не слухає. Сказав голова у радійо, щоб буряки до неділі викопать, і старих, і малих просили, а хто копатиме, того в неділю городськими автобусами повезуть у теятри. Так і вона на буряки подалась. А що ж, поїду і я з людьми в город, каже, до церкви сходжу, свічечку за Петрову душу поставлю. Видається все їй, ніби Петрусева душа по світу досі бродить, покою не знає.

З пригребиці зацікавлено блимало сіре, з рудим переливом кошеня. «Характерний пакульський тип, — посміхнувся я, гасячи неприємну дрож від останніх слів Харланихи. — Широкий, вилицюватий писок, вузькі очиці. їй-бо, чимось на Петра схоже».

— Візьму я цього котика в Київ, — мовив неждано. — Хай і він городського життя скуштує.

— А беріть, як воно вам треба. Кішка ондечки знову черевата ходить. Привела весною, моя й каже: утоплю в копанці. А я їй: хай ростуть, таки живе щось біля ніг крутиться, мо', кому й приглянеться котик…

Я майже біг пакульськими вулицями з кошеням у руках. Хати так само трималися землі, незворушні і загадкові, як єгипетські сфінкси. Обважнілі темні хмари і собі тулилися до землі, повисаючи на хрестовинні телеантен. Харланові було уже літ з десяток, коли він уперше на возі з гарбузами приїхав до міста. До того нафантазовував місто на теплій черені, накрившись з головою рядном.

Спершу місто асоціювалося в нього з малясовими пряниками та морсом, що його в четвертях привозили перед храмом тітки, потім з халвою, якої він присягався, коли виросте й житиме в місті, купити повну бочку і з’їсти за один раз, у його голові тоді не вкладалося, що можна наїстися халви. У Києві, коли він бачив у гастрономі халву, одвертався: халви не хотілося і пройти мимо не було сили. Чотири класи пакульської школи він закінчив на «відмінно», бо тітки казали: «Як будеш добре вчитися, виростеш, заробиш багато грошей і купиш халви, скільки хотітиметься». Потім до сусідів на літо приїхав городський хлопчик з червоною, у білих мереживних квітах кулею. Він подарував ту кулю Петрові, і відтоді місто бачилося йому яскравою кольоровою кулею в русі.

У Києві я слухав ці Петрові оповідки з недовірливим посміхом. У доброму гуморі він міг вигадувати своє пакульське дитинство безкінечно. Але тут, на хутірських осінніх вуличках і городах, мені теж бракувало кольору й руху. Колір і рух — як наркотик. Я був немов запеклим курцем, якого лишили без сигарет. Рух, броунівський рух, краплина води під мікроскопом, малюнок у підручнику фізики за шостий клас. Я на мить заплющив очі і побачив Хрещатик, повний люду, центральні магістралі, що по них мчать машини, хапаючись проскочити перехрестя, і різко гальмують, коли шлях перетято червоним світлом, машин збирається так багато, що по їхніх лисих черепах можна перебрести вулицю; спалахує зелене око, і машини шугають уперед, до наступного світлофора — безперервний пульсуючий рух, символ віку, біологічний організм. Місто вперше бачилося мені живим трепетним тілом, що його клітиною єсть і я, Андрій Шишига. «Я вперше в’їхав у місто на возі з гарбузами, — розказував Харлан, коли недільного дня ми їли на Виставці, в ресторані „Прага“, моравських горобців — так звалася м’ясна страва. — Цікаво, що з самого малечку, відколи пам’ятаю себе, я жодної миті не думав, що дорослим житиму в Пакулі. Я ріс для города і усвідомлював це. Я знав, що справжнє життя почнеться лише тоді, коли я назавжди виїду з Пакуля. Довгі роки я ждав і хвилювався. Я любив місто, ще не знавши його, я вигадав його. Я з дитинства мріяв утвердитися в людських очах, але не в Пакулі (Пакуль я любив і водночас зневажав за його малість), а в місті. Я мріяв завоювати місто, як жінку, що вразила уяву, узяти його на щит, приступом…»