Володимир Дрозд - Самотній вовк

Це був новітній карнавал, і я уперше поспішав на нього не як гість, а як повноправний учасник. Мене і розбурханий передчуттям видовиська натовп єднає спільність емоцій, переконував я самого себе. Моє серце, як і серце молодика, що повиснув на приступці трамвая, завмирає в чеканні футбольного священнодійства, отже, сьогодні, звільна розкинувшись на подушках комфортабельної машини, я ближче до маси, аніж два дні тому, затиснутий у куточку тролейбуса.

— Ну як, Андрію, — виграють наші? — здавленим од внутрішньої напруги голосом запитав Георгій Васильович.

— Виграють, — хутко проказав я і по хвилі повторив: — Виграють.

Розмовляти не хотілося. Кожне слово зараз мало бути містке і вагоме.

— Ближче до стадіону? — озвався шофер, коли вони вповзли в старе місто.

— Заскочимо до мене, — голос директора пом’якшав, — мою стрекотуху посвятимо в болільниці.

Я дістав хустку і витер спітнілі долоні.

Ми перебралися через загачений людом Хрещатик і невдовзі зупинилися біля будинку, де мешкав директор. Поки Георгій Васильович піднімався до себе, я поспіхом переодягнувся у сірий, крупної в’язки светр, що його вив’язала і сьогодні подарувала мати. Светри личать мені; головне ж, почуваюся в них мужнішим — наче у панцирі. Шматком домашньої солонини підхарчував кошеня. Тоді розлігся на сидінні й заплющив очі, аби зібрати себе в тугий вузол мобілізованих, напружених нервів і вписатися в личину, під якою зараз виступатиму. Жити — це лицедіяти, кожен з нас грає якусь роль. Думка була не моя — Харланова. За кілька хвилин вийшов з машини і пройшовся по тротуару біля під’їзду — замислений, одинокий, поперечні зморшки зорали високе, уже із залисинами чоло, а вилиці під блідою шкірою обличчя нервово випнулися…

Віка з’явилась поперед Георгія Васильовича, одягнута в легке осіннє пальто незвичного покрою, без рукавів, запнута декоративною хусточкою з двома ріжками на підборідді. Лице видалося блідим, нерухомим, наче з порцеляни. Віка несла його обережно, ніби боялася, що обличчя впаде і розіб’ється на друзки; дивилася долу, виважуючи, куди поставити ногу, але ступала широко, цибато, як лелека у лузі. Кроків за два до мене раптом сталося диво — повіки піднялися, відкривши великі очі, і з них хлюпнуло живе світло. Осяйнувши усе довкола, світло розбудило лице — обличчя Віки, ніби екран щойно ввімкнутого телевізора, лолотіло. Я схвильовано чекав, що на тому екрані проступить. Загадковий кінескоп послав на екран радість.

— Привіт! — кивнула, як кивають давньому знайомому, і біла рука з тонкими промінцями пальців випурхнула з-під пальта назустріч мені.

Я шанобливо схилився і поцілував руку.

— Добрий вечір, Віко.

Вона засміялася. Той безпричинний сміх зворушив мене, але за мить я спохмурнів, гнівний на себе: не дозволяти емоцій, бути зібраним і тверезим. Втім, заспокоїв себе, не так уже й кепсько, що директорова дочка мені подобається, моя гра здасться правдивішою. Для початку треба сказати комплімент. Але повз нас уже плив Георгій Васильович.

— Молодята, сідайте, запізнюємося!

— Отже, товариші, починаємо наш репортаж. Футбол — найпопулярніший вид спорту в нашій країні, — Віка дотепно пародіювала радіокоментатора. — Футболом захоплюються всі — і космонавти, і письменники, і сталевари, і директори, і прості радянські трудівники. Увага, увага, ось внизу, під нами, на центральній трибуні стадіону ми бачимо заслуженого діяча нашої передової науки, лауреата багатьох премій і т. д. і т. п. Що привело на стадіон сивоголового професора? Прославлений науковець прийшов помилуватися грою прославленого напівзахисника Анатолія Крижа, чиє ім’я зараз на вустах усього спортивного світу! Це Анатолієві належать широковідомі слова: «До науки я завжди встигну, а футбол — молодість». Пробачте, м’яч у Анатолія Крижа, ривок, ще ривок, Анатолій обходить одного захисника, другого, третього, він уже наближається до воріт, ви чуєте, що діється на трибунах? Воротар падає в ноги прославленому бомбардирові, сивоголовий професор підхоплюється і щось напутнє, батьківське кричить своєму маститому вихованцеві, удар! М’яч, неначе випущений з гармати снаряд, летить — вище воріт! Професор хапається за сиву голову, здається, він плаче. Наша команда мала реальні можливості зрівняти рахунок і уникнути поразки, що ж, скажемо ми, спортивне щастя зрадливе…

— Блискуче! — захоплено проказав я. — Ви володієте природним даром перевтілення, — тут мої очі зупинилися на опецькуватій потилиці директора, і я вчасно осмикнув себе. — Хоч я, як істинний футбольний болільник, і протестую…